10 років першому Sinister: Історія створення

У дале­ко­му 2012 році одно­му малень­ко­му філь­му вда­ло­ся зро­би­ти про­рив і ста­ти одним з най­кра­щих філь­мів жахів 21 сто­лі­т­тя. І одним з тих, які бага­то фана­тів жахів вва­жа­ють одни­ми з най­стра­шні­ших філь­мів, коли-небудь зня­тих. Цей фільм — «Sinister».

Для тих, хто потре­бує коро­тко­го нага­ду­ва­н­ня, фільм роз­по­від­ає про письмен­ни­ка-кри­мі­на­лі­ста Еллі­со­на Осваль­та (Ітан Гоук), у яко­го вже бага­то років не було бес­тсе­ле­рів. Тож він пере­їжджає зі сво­єю сім’єю до будин­ку з кри­ва­вим мину­лим — не кажу­чи про це сво­їм близь­ким — і зна­хо­дить на гори­щі короб­ку снаф-філь­мів. Що може піти не так? Усе, що завгодно.

Зня­тий режи­се­ром Скот­том Дер­рі­ксо­ном, який щой­но закін­чив робо­ту над вели­ко­бю­дже­тним ремей­ком «The Day the Earth Stood Still»», за сце­на­рі­єм, напи­са­ним у спів­ав­тор­стві з кри­ти­ком і сце­на­ри­стом Робер­том Кар­гіл­лом, «Sinister» допо­міг ство­ри­ти бізнес-модель, яка зро­би­ла Blumhouse Productions силою, з якою тре­ба раху­ва­ти­ся — це був вели­че­зний успіх при від­но­сно міні­маль­них інвестиціях.

Неза­ле­жно від того, чи це справ­ді най­стра­шні­ший фільм з усіх коли-небудь зня­тих, це фільм, який неймо­вір­но добре поста­рів. Отже, як ста­ло­ся, що режи­сер (за кіль­ка років до того, як він став відо­мим зав­дя­ки «Doctor Strange») пере­тнув­ся з кіно­кри­ти­ком, щоб ство­ри­ти істо­рію про письмен­ни­ка-нев­да­ху, який пере­їжджає в буди­нок, де живуть при­ви­ди мину­ло­го? Я роз­мов­ляв не лише з Дер­рі­ксо­ном та Кар­гіл­лом, але й з бага­тьма людьми, які пра­цю­ва­ли за лаштун­ка­ми, щоб вті­ли­ти «Sinister» в жит­тя. Ось роз­по­відь про те, як ство­рю­ва­ла­ся ця кла­си­ка жахів, через 10 років після того, як вона вийшла на екра­ни кінотеатрів.

Доля в Лас-Вегасі

Режи­сер Скотт Дер­рі­ксон був шану­валь­ни­ком робо­ти Крі­сто­фе­ра Робер­та Кар­гіл­ла як кіно­кри­ти­ка, і вони ста­ли дру­зя­ми. Одні­єї доле­но­сної ночі вони оби­два опи­ни­ли­ся в Лас-Вега­сі та зустрі­ли­ся за випив­кою. Саме там Дер­рі­ксон роз­по­вів, що у ньо­го є потен­цій­не фінан­су­ва­н­ня для мало­бю­дже­тно­го філь­му жахів і він шукає ідеї. Кар­гілл, тим часом мав ідею, яка рока­ми кру­ти­ла­ся в його голо­ві. Наре­шті з’я­ви­ла­ся можли­вість пред­ста­ви­ти те, що ста­не «Sinister».

Скотт Дер­рі­ксон (режи­сер): У мене була своя ідея, яку я роз­ви­вав, щоб реа­лі­зу­ва­ти. Насправ­ді коли я зустрів­ся з Кар­гіл­лом у Вега­сі, я пер­шим запро­по­ну­вав йому свою ідею, і його від­по­відь була: «У мене є ідея». І я поду­мав: «Гаразд, добре». Потім, як тіль­ки я почув його ідею, я поду­мав: «О, це наба­га­то кра­ща ідея». Ось так все і почалося.

C. Роберт Кар­гілл (сце­на­рист): Ідея вини­кла з нічно­го кошма­ру, який наснив­ся після пере­гля­ду філь­му «The Ring» у кіно­те­а­трі. Це було так дав­но, ще у 2002 році. Це був кошмар, який не давав мені спо­кою так дов­го, що я зро­зу­мів, при­бли­зно через три тижні після того, як від­лу­н­ня цьо­го кошма­ру все ще зву­ча­ло в моїй голо­ві, що якщо він так силь­но лякав мене, то, ймо­вір­но, він наля­кає й інших людей. Я почав нама­га­ти­ся побу­ду­ва­ти істо­рію нав­ко­ло цьо­го, і це було про­сто щось, що я час від часу повто­рю­вав. Наре­шті, десь у 2007, 2008 роках, це була моно­лі­тна ідея. Я пред­ста­вив її кіль­ком дру­зям, і вона викли­ка­ла справ­ді пози­тив­ні від­гу­ки. У людей мура­шки по шкі­рі біга­ли, вони були в захва­ті. Але у мене не було ніко­го, кого б я дій­сно знав, хто міг би реа­лі­зу­ва­ти цю ідею. Так що це було про­сто «Ей, у мене є кла­сна ідея для філь­му», щось на кшталт цього.

Дер­рі­ксон: Це було на хви­лі пере­на­си­че­н­ня філь­ма­ми зна­йде­но­го кадру. Пер­ше, що мені спо­до­ба­лось — це ідея філь­му про хло­пця, який зна­хо­дить ці кадри, і мені спо­до­ба­лась саме ори­гі­наль­ність філь­мів Super 8, зна­хо­дже­н­ня цих філь­мів про вбив­ства, в кожно­му з яких є вбив­ство, яке пов’я­за­не з тим, що цей хло­пець має роз­слі­ду­ва­ти. Я про­сто поду­мав, що це ори­гі­наль­на кон­це­пція, яку я ніко­ли рані­ше не чув, від­чу­вав сві­жість і зна­ї­о­див це стра­шним. Це був не дов­гий пітч, але він мав поча­ток, сере­ди­ну і кінець. Я про­сто все зро­зу­мів. Пам’я­таю, коли він закін­чив, я ска­зав йому: «Це най­кра­ща ідея для філь­му жахів, яку я коли-небудь чув». Тож я одра­зу ж від­гу­кнув­ся на неї.

Все від­бу­ва­є­ться в поспіху

Після того, як Дер­рі­ксон при­їхав до Кар­гіл­ла, мова йшла про те, щоб домо­ви­ти­ся про буди­нок для зні­ма­н­ня філь­му. Про­дю­сер Джей­сон Блюм, який щой­но запу­стив Blumhouse Productions після неймо­вір­но­го успі­ху «Paranormal Activity», хотів спів­пра­цю­ва­ти з Дер­рі­ксо­ном, але про­дю­сер Рой Лі також пра­гнув цьо­го. Тим часом Дер­рі­ксон ретель­но обмір­ко­ву­вав свій насту­пний крок після про­ва­лу як з фінан­со­вої точки зору, так і з від­гу­ків кри­ти­ків після «The Day the Earth Stood Still».

Дер­рі­ксон: Джей­сон [Блюм] при­йшов до мене. Він зна­йшов «Paranormal Activity» і пере­ко­нав сту­дію Paramount випу­сти­ти його в тако­му вигля­ді, в яко­му він був, що ста­ло вели­че­зним хітом. Це зро­би­ло Джей­со­ну ім’я. Джеймс Ван зняв «Insidious», він поба­чив його і ска­зав: «Я хочу, щоб це був фільм Блюм­ха­у­са», а потім запла­тив, щоб закін­чи­ти фільм і зро­би­ти його ще які­сні­шим, і це все, що він зро­бив. Він при­йшов до мене, і він був вели­ким шану­валь­ни­ком [попе­ре­дньо­го філь­му жахів Дер­рі­ксо­на] «The Exorcism of Emily Rose». Я не знав, хто такий Джей­сон. Він про­сто попро­сив мене зустрі­ти­ся з ним у Paramount. Я про­сто обо­жнюю цьо­го хло­пця, він мій най­ближ­чий друг у цьо­му бізне­сі, окрім Кар­гіл­ла. Але я пам’я­таю, що він про­сто ска­зав: «Слу­хай, все дуже про­сто. Я думаю, що ти дуже тала­но­ви­тий режи­сер, а «Емі­лі Роуз» дій­сно стра­шний. Я дам тобі бюджет у 3 міль­йо­ни дола­рів і сво­бо­ду на мон­таж, якщо ти зро­биш для мене стра­шний фільм».

Кар­гілл: Водно­час Рой Лі при­хо­дить до вас з такою ж моде­л­лю і про­по­зи­ці­єю. У під­сум­ку ми про­ве­ли пітчинг і для Роя Лі, і для Джей­со­на Блу­ма в той же день. Вони пере­би­ва­ли один одно­го, і в під­сум­ку Джей­сон пере­міг у тор­гах. Це була ком­бі­на­ція речей, але нам дуже спо­до­бав­ся настрій Джей­со­на. На той момент він пра­цю­вав з хло­пцем, Брайа­ном Кава­но-Джон­сом, з яким ми дру­жи­мо дони­ні. Вони про­сто зро­би­ли чудо­ву про­по­зи­цію. Я думаю, що вирі­шаль­ним факто­ром були не тіль­ки гро­ші. А те, що Джей­сон ска­зав: «Скотт, ти можеш зро­би­ти фіналь­ний монтаж».

Дер­рі­ксон: Най­ди­во­ви­жні­ше у філь­мі те, що від того момен­ту, коли я впер­ше почув ідею у Вега­сі, до про­да­жу ідеї Джей­со­ну, до того, як фільм отри­мав зеле­не сві­тло, до філь­му­ва­н­ня, пос­т­про­ду­кції, завер­ше­н­ня робо­ти над філь­мом і до релі­зу, про­йшло мен­ше ніж рік. Тако­го ніко­ли не буває. При­чи­на, чому я одра­зу пого­див­ся на про­по­зи­цію Джей­со­на, поля­га­ла в тому, що я поду­мав: «Гаразд, це все. Якщо це остан­ній фільм, який я коли-небудь зро­блю, то нехай буде так…» Мені про­по­ну­ва­ли такі речі, як «Ghost Rider 2». Якби я зняв цей фільм, то, напев­но, ніко­ли б біль­ше не пра­цю­вав. Я від­мов­ляв­ся від того, що мені пропонували.

Ство­ре­н­ня візу­а­лу Sinister

«Sinister» має дуже похму­рий і вира­зний вигляд, осо­бли­во для мейн­стрим­но­го філь­му. І хоча Дер­рі­ксон був на вер­ши­ні цьо­го хар­чо­во­го лан­цю­га, зна­до­би­ла­ся ціла армія ідей, щоб ство­ри­ти фільм, який ми зна­є­мо сьогодні.

Девід Бріс­бін (худо­жник-поста­нов­ник): Скотт і Роберт Кар­гілл зосе­ре­ди­ли­ся на істо­рії, яка по суті від­бу­ва­є­ться в одно­му будин­ку. З точки зору худо­жни­ка-поста­нов­ни­ка, можна уда­ти, що 80 деко­ра­цій кошту­ють як чоти­ри, але це не спра­цює. Вони не при­ки­да­ли­ся. Вони зна­ли, що це буде мало­бю­дже­тний фільм. Скотт ска­зав мені: «Ми напи­са­ли цей сце­на­рій так, щоб ми могли зро­би­ти хоро­шу робо­ту над дизай­ном виро­бни­цтва всі­єї істо­рії, зосе­ре­див­шись на цьо­му. Кіль­ка дій­сно гар­них деко­ра­цій, які вмі­щу­ють весь світ, який потрі­бно пока­за­ти в істо­рії». Вони дій­сно були чесни­ми щодо цьо­го, нама­га­ю­чись мати кон­тро­льо­ва­ний, обме­же­ний світ для роз­по­віді. Вони вико­на­ли свою части­ну угоди.

Кріс Норр (опе­ра­тор-поста­нов­ник): Тоді цифро­ві техно­ло­гії тіль­ки ста­ва­ли мейн­стри­мом, і спо­ча­тку ми дума­ли, що буде­мо зні­ма­ти на плів­ку, і я думаю, що Блюм­ха­ус напо­ліг на тому, щоб ми зні­ма­ли на цифро­ву плів­ку. З цифрою дуже лег­ко зро­би­ти чор­ний колір, але він вигля­дає дуже шту­чним там, де кон­траст про­сто збіль­шу­є­ться, а ми цьо­го не хоті­ли. Мені справ­ді дове­ло­ся мати спра­ву з осві­тле­н­ням, де чор­но­та була справ­ді там, а не щось, що ви про­сто дода­ли на ста­дії пос­т­про­ду­кції або щось поді­бне. Оскіль­ки цифро­ві каме­ри дуже чутли­ві, на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку було бага­то робо­ти. Були момен­ти, коли я зафар­бо­ву­вав сте­лю чор­ним кольо­ром, зафар­бо­ву­вав всю­ди, щоб сві­тло не потра­пля­ло в пев­ні части­ни кімнати.

Джон Ель Мана­хі (худо­жник-поста­нов­ник): Я від­чу­ваю, що моя участь у цьо­му філь­мі була дуже важ­кою. Я дій­сно вивчав сце­на­рій та отри­му­вав візу­аль­ні під­каз­ки, тому що я гово­рив з цими хло­пця­ми, коли ми про­во­ди­ли зустрі­чі щодо сце­на­рію, в них було бага­то фото­гра­фій. У них були всі ці різні речі, які вони не зов­сім про­ду­ма­ли з точки зору того, як зні­ма­ти. Я казав: «Ну, ви повин­ні зня­ти це, перш ніж зні­ма­ти те, іна­кше у вас не буде цієї під­каз­ки». Я ретель­но зре­жи­су­вав цей сце­на­рій, тому що він був дуже скла­дним з точки зору того, як візу­аль­но роз­по­ві­сти істо­рію. Вико­на­н­ня: «Гаразд. Нам тре­ба зро­би­ти фото­се­сію фото­до­ка­зів [зло­чи­ну]. Це має бути у вас на руках». Тож для того, щоб це зро­би­ти, ви має­те все це організувати.

Бріс­бен: Ми пра­гну­ли зро­би­ти фільм по-справ­жньо­му мото­ро­шним. Одна з речей, яка резо­ну­ва­ла для мене зі Скот­том, поча­ла­ся з «Exorcism of Emily Rose», вона поля­гає в тому, що Скотт як режи­сер дуже, дуже вірить у влу­чність. Було кіль­ка орі­єн­ти­рів на те, як ви дося­га­є­те стра­ху. Скотт ска­зав: «Послу­хай­те, нам не дають гро­шей на це, тому ми може­мо зро­би­ти так, щоб це вигля­да­ло так, як ми хоче­мо. Цьо­го разу наша мета — дій­сно інтен­сив­ні, емо­цій­ні стра­хи. Коли ми хоче­мо, щоб все було похму­рим, це буде най­тем­ні­шим, що коли-небудь бачи­ли в кіно». Бага­то, бага­то худо­жни­ків-поста­нов­ни­ків та режи­се­рів ози­ра­ю­ться на кар­ти­ни Кара­ва­джо, де в усіх тінях чор­не, чор­не, чор­не, чор­не, чор­не, чор­не, чор­не, чор­не. Але в кіно це не дуже часто дозво­ля­є­ться роби­ти, тому що вони боя­ться, що чор­но­та не спра­цює на теле­ба­чен­ні, при повтор­но­му пока­зі чи ще чомусь. У цьо­му випад­ку це від­ра­зу від­ки­ну­ли. Тож я міг малю­ва­ти так тем­но, як хотів. Кріс Норр міг висві­тлю­ва­ти так тем­но, як хотів. Це ста­ло одним з наших стан­дар­тних інстру­мен­тів для того, щоб зму­си­ти ауди­то­рію від­чу­ти щось, що зна­хо­ди­ться тро­хи за межею?

Ель Мана­хі: Гори­ще було кон­стру­кці­єю, яка повин­на була бути побу­до­ва­на на сце­ні. Ми спро­є­кту­ва­ли під­ня­ту деко­ра­цію, на яку Ітан Гоук міг би під­ня­ти­ся зни­зу. Весь інте­р’єр гори­ща був сце­ні­чним. План Деві­да щодо гори­ща був наба­га­то амбі­тні­шим, ніж те, що ми могли побу­ду­ва­ти. Саме там ми з ним поча­ли, я б не ска­зав, що посва­ри­ли­ся, але мені дове­ло­ся пові­до­ми­ти йому бага­то пога­них новин. Я мав ска­за­ти: «Девід, вибач, але ти не можеш цьо­го зро­би­ти». Я пови­нен був ска­за­ти йому, що він не може роби­ти те, що хоче. Спра­ва була не в тому, що я від­да­вав пере­ва­гу іншо­му пла­ну. Це про­сто не вкла­да­ло­ся в рам­ки бюдже­ту. Це не вкла­да­ло­ся в рам­ки тру­до­ви­трат чи гра­фі­ку. Ці хло­пці каза­ли мені, що якщо ви покла­де­те все це на 18 футів, два на шість, тоб­то на покрі­вель­ний мате­рі­ал, який нам дове­ло­ся вико­ри­ста­ти, то це буде кошту­ва­ти вдві­чі дорож­че. Це було боже­ві­л­ля. Те, що він хотів спро­є­кту­ва­ти, було амбі­тним. Тож я дав йому аль­тер­на­тив­ний дизайн.

Арі­ель Тоель­ке (голо­ва від­ді­лу гри­му): Це я та мій клю­чо­вий віза­жист роби­ли весь грим. Я маю на ува­зі, що ми дода­ли тро­хи кро­ві та іншо­го, але це роз­ча­ро­вує, тому що [Бугу­у­ла, голов­но­го лихо­дія філь­му] я не роз­ро­бля­ла, не роби­ла грим або щось поді­бне для нього.

Метью Тіб­бен­хем (аси­стент Скот­та Дерріксона/​неакредитований дру­гий режи­сер): Я почи­нав як аси­стент Скот­та Дер­рі­ксо­на, про­сто бігав, робив усе, що потрі­бно. Оскіль­ки це був напів­ма­ло­бю­дже­тний фільм, коли я почи­нав, у них ще не було мон­та­же­ра. Вони каза­ли: «О ні, у нас немає реда­кто­ра». Але у них були всі ці філь­ми у фор­ма­ті Super 8, які їм потрі­бно було змон­ту­ва­ти. Тож він ска­зав: «Гей, ти можеш мон­ту­ва­ти?» Я від­по­вів: «Так, зви­чай­но». Я почав їх мон­ту­ва­ти, і вре­шті-решт від­ре­да­гу­вав чоти­ри з п’я­ти філь­мів у фор­ма­ті Super 8. Потім, оскіль­ки я займав­ся цим і мав техні­чну осві­ту, вони ска­за­ли: «Ітан Гоук весь час сидить за ком­п’ю­те­ром, і нам потрі­бен хтось, хто зро­бить ось це. Змо­жеш це зро­би­ти?» Я такий: «Так, звичайно».

Непри­єм­но­сті біля вися­чо­го дерева

«Sinister» від­кри­ва­є­ться пам’я­тним кадром мину­лих вла­сни­ків будин­ку, пові­ше­них під вели­ким дере­вом у дво­рі. Хоча цей кадр задає тон філь­му, насправ­ді зня­ти цю сце­ну на плів­ку вияви­ло­ся скла­дно і небезпечно.

Ель Мана­хі: Ми вико­ри­сто­ву­ва­ли справ­жнє дере­во, яке ми зру­ба­ли й при­ве­зли з Пен­силь­ва­нії. Ми поса­ди­ли його в зем­лю за допо­мо­гою гігант­ської зва­ре­ної ста­ле­вої під­став­ки, яка була схо­жа на ялин­ко­ву під­став­ку. Нам бра­ку­ва­ло часу, тому що все листя на дере­ві зби­ра­ло­ся опа­да­ти. Ми повин­ні були зібра­ти дере­во зано­во. Дере­во зру­ба­ли, потім про­ну­ме­ру­ва­ли гіл­ки, і ми пере­зі­бра­ли всі гіл­ки на цьо­му дере­ві. Я попро­сив скуль­пто­рів запов­ни­ти всі про­га­ли­ни цим мате­рі­а­лом, який нази­ва­є­ться, зда­є­ться, папе­ро­вою корою або чимось поді­бним. Вони вико­ри­сто­ву­ють її в музей­них експозиціях.

Бріс­бін: Це дере­во поза­ду, оче­ви­дно, у нас були каска­де­ри, які висі­ли на дере­ві, щоб зро­би­ти цей трюк. Ми дуже ретель­но про­ду­ма­ли, щоб пере­ко­на­ти­ся, що коли діти висі­ли, перед ними було тро­хи листя, щоб це не було над­то яскра­во і не було видно дітей. Але була про­бле­ма в пер­ший день зні­ма­н­ня, коли трюк дій­сно про­йшов не так без­пе­чно і добре, як це мало бути.

Дер­рі­ксон: Коор­ди­на­тор трю­ків, який роз­ро­бив техні­чну сто­ро­ну цієї сце­ни, а також найняв каска­де­рів для цьо­го, на мій гнів­ний подив, не з’я­вив­ся на фіналь­ній виро­бни­чій нара­ді. Потім, на мій пре­ве­ли­кий жах, він не з’я­вив­ся і на техні­чну роз­від­ку — оче­ви­дно, він був над­то зайня­тий інши­ми спра­ва­ми, щоб з’я­ви­ти­ся і про­де­мон­стру­ва­ти, як саме буде пра­цю­ва­ти ця сце­на через повішення.

Ель Мана­хі: Ідея коор­ди­на­то­ра трю­ків поля­га­ла в тому, щоб поста­ви­ти кран на фаса­ді будин­ку, а потім ми б засі­кли час паді­н­ня цієї гіл­ки й одно­ча­сно під­ня­ли цих людей наго­ру. Так от, я казав їм: «За жодних обста­вин не купуй­те кран». Я ска­зав: «Не беріть кран. Це най­гір­ша ідея. Ви не може­те зро­би­ти це таким чином. Це буде ката­стро­фа». Я пішов на роз­від­ку, повер­нув­ся в офіс і почув: «Кран буде в сере­ду або в четвер». Я кажу: «Секун­до­чку. Кран?». Вони кажуть: «У нас буде кран». Я ска­зав: «У нас не може бути кра­на. Це буде про­бле­ма­ти­чно». Мене про­і­гно­ру­ва­ли. Мій поча­тко­вий про­єкт поля­гав у тому, що у нас буде ця гіл­ка, яка буде вели­че­зною кін­ців­кою, яка буде на чомусь на кшталт вели­кої петлі. Це як петля бан­ків­сько­го сховища.

Пере­за­ван­та­же­н­ня для безпеки

Однак ори­гі­наль­ний дизайн для послі­дов­но­сті пові­ше­н­ня був наба­га­то скла­дні­шим і виявив­ся про­бле­ма­ти­чним у день філь­му­ва­н­ня. Все пішло шке­ре­берть, і виро­бни­цтво зупи­ни­ло­ся на кіль­ка днів, що кошту­ва­ло сту­дії тися­чі доларів.

Ель Мана­хі: У вас є мотуз­ка, яка при­крі­пле­на до гіл­ки, і у вас є мотуз­ка, яка при­крі­пле­на до акто­рів, як кабель. Коли ці дві речі піді­йма­ю­ться вго­ру, вони роз­’­єд­ну­ю­ться. Я запи­тав: «Як ви зби­ра­є­тесь зама­ску­ва­ти цей кабель?». Вони кажуть: «Ніхто не знає». Що мені потрі­бно було зро­би­ти, так це ство­ри­ти швид­ко­знім­ний при­стрій, щоб мотуз­ка була при­крі­пле­на до кабе­лю, і коли вона вихо­ди­ла, вона від­окрем­лю­ва­ла­ся від кабе­лю. Але це озна­чає, що потрі­бно було кожно­го разу пере­за­ван­та­жу­ва­ти його. Це було дуже, дуже скла­дно. Я казав їм, що це буде про­бле­мою. Це пере­тво­ри­ло­ся на ката­стро­фу. Все вими­ка­ло­ся, коли актор вихо­див зі сво­го джгу­та. Так що в основ­но­му у них були ці ласо та ці стре­ме­на. Ці хло­пці зна­хо­дя­ться в цих стре­ме­нах, і їх піді­йма­ти зза­ду, як ніби це нав­ко­ло їхньої спи­ни. Хло­пець вийшов зі стре­мен, тому його ласо під­ня­ло­ся на шию.

Дер­рі­ксон: На щастя, інци­дент не зав­дав фізи­чної шко­ди каска­де­ру, але він дуже силь­но стру­со­нув його. Я був роз­лю­че­ний, тому що спро­ба вико­на­н­ня трю­ку була явно небез­пе­чною і не була нале­жним чином про­те­сто­ва­на. За свою кар’є­ру я звіль­нив лише двох чле­нів зні­маль­ної гру­пи, а в цьо­му випад­ку я звіль­нив коор­ди­на­то­ра каска­де­рів на місці, на очах у решти зні­маль­ної гру­пи. Ми зупи­ни­ли виро­бни­цтво на три дні, що дало нам час найня­ти ново­го коор­ди­на­то­ра трю­ків і орга­ні­зу­ва­ти без­пе­чне вико­на­н­ня трюку.

Ель Мана­хі: Вони не могли його вста­ви­ти, як… Я гово­рю про цілий день. Ми при­їха­ли туди о 7:00 ран­ку, а зараз у нас дві годи­ни понад­нор­мо­вої робо­ти, 9:30 вечо­ра або щось поді­бне. Вони нама­га­ю­ться з’я­су­ва­ти, як вря­ту­ва­ти цю шту­ку. Потім хло­пець вихо­дить зі сво­го стре­ме­на і каже: «Все. Гото­во. З нас досить.» Тож мене скли­ка­ють на екс­тре­ну нара­ду і кажуть: «Ми зро­би­мо по-тво­є­му. Ми вими­ка­є­мо сві­тло на шість годин. Нам потрі­бно, щоб ти пере­ро­бив це дере­во.» Я ска­зав: «Гаразд».

Дер­рі­ксон: Я від­чу­ваю, що цей інци­дент, зре­штою, був такою ж мірою моєю від­по­від­аль­ні­стю і виною, як і коор­ди­на­то­ра трю­ків. Я ніко­ли не пови­нен був дозво­ля­ти йому про­дов­жу­ва­ти трюк, не поба­чив­ши його нале­жним чином пере­ві­ре­ним. Режи­сер є остан­нім і оста­то­чним кон­тро­ле­ром без­пе­ки на будь-яко­му зні­маль­но­му май­дан­чи­ку. Він несе від­по­від­аль­ність за все. Цей випа­док навчив мене, і з того часу я зав­жди пере­ко­ну­ю­ся, що на вла­сні очі бачу, що перед філь­му­ва­н­ням будь-яко­го потен­цій­но небез­пе­чно­го трю­ку були вжи­ті всі можли­ві захо­ди безпеки.

Бугу­ул набу­ває форми

Хоча мрія Кар­гіл­ла сфор­му­ва­ла істо­рію, бага­то чого ще потрі­бно було зро­би­ти, щоб завер­ши­ти фільм. Одні­єю з пер­ших речей у верх­ній части­ні спи­ску був монстр філь­му, Бугу­ул, який, зре­штою, вияв­ля­є­ться, сто­їть за кожним з жахли­вих вбивств.

Кар­гілл: [Бугу­ул] не був части­ною моєї мрії. Він став для мене засо­бом, тому що я нама­гав­ся з’я­су­ва­ти, чому ці філь­ми існу­ють? Хто міг зро­би­ти ці філь­ми? Це було голов­не пита­н­ня, яке пере­слі­ду­ва­ло мене рока­ми. Як мені зро­би­ти так, щоб це пра­цю­ва­ло? У вас має бути від­по­відь, яка буде кра­щою, ніж те, що є в голо­ві у вашої ауди­то­рії. Так ви їх шоку­є­те. Так ви зму­си­те їх по-справ­жньо­му насо­ло­ди­ти­ся цією таєм­ни­цею. Я при­йшов до цієї ідеї, що це діти, і чому б це мали роби­ти діти? Я при­ду­мав цю ідею, яку запро­по­ну­вав Скот­ту як без­ум­но­го «Віл­лі Вон­ку». Моя поча­тко­ва кон­це­пція, як вона сфор­му­ва­ла­ся в моїй голо­ві, буде реа­лі­зо­ва­на на плів­ці через кіль­ка років у філь­мі під назвою «The Babadook». Цей образ був дуже близь­кий до того, як мав вигля­да­ти Бугу­ул в моїй голові.

Дер­рі­ксон: Я знав, що це має бути щось дій­сно стра­шне, і я знав, що спро­бую зро­би­ти його стра­шним кори­сту­ю­чись тим, наскіль­ки рід­ко ви його бачи­те. У цьо­му була вся ідея помі­сти­ти його в басейн, коли ви бачи­те його впер­ше. Я думаю, що зобра­же­н­ня пер­шо­го разу, коли ви бачи­те Бугу­у­ла під водою в басей­ні, насправ­ді дій­сно лякає, і стоп-кадр на ньо­му, а потім плів­ка зго­рає, так що ви навіть не може­те диви­ти­ся на ньо­го дуже довго.

Нік Кінг (актор, який зіграв Бугу­у­ла): Зда­є­ться, людям дуже подо­ба­є­ться сце­на в басей­ні. Я був під водою близь­ко трьох годин. Вони пода­ва­ли в басейн дихаль­ний шланг, щоб я міг зали­ша­ти­ся під водою. Перед самим поча­тком зні­ма­н­ня його вийма­ли, і мені запи­ха­ли в рукав малень­кий балон­чик на один галон, щоб я міг зро­би­ти кіль­ка остан­ніх вди­хів перед поча­тком філь­му­ва­н­ням. Ми одра­зу зро­зумі­ли, що якщо я про­дов­жу­ва­ти­му захо­ди­ти й вихо­ди­ти з басей­ну, то це зіпсує весь грим, тож ми вирі­ши­ли, що я про­сто зали­ша­ти­мусь у воді.

Кар­гілл: Кон­це­пція Бугу­у­ла вини­кла в резуль­та­ті нашої зі Скот­том супе­ре­чки. Я зав­жди думав, що Бугу­ул був демо­ном, а Скотт цьо­го не хотів. Коли ми зве­ли це до міні­му­му, він ска­зав: «Що, якщо ми зро­би­мо його яки­мось ста­ро­дав­нім боже­ством?». І я ска­зав: «Як вави­лон­ське боже­ство». І він каже: «Так». А я такий: «Що ж, це кру­то». Я букваль­но поси­дів пару днів зі сво­єю нау­ко­вою бібліо­те­кою і про­сто почав пере­гля­да­ти вави­лон­ські міфи та вави­лон­ські істо­рії про богів та демо­нів, і ство­рив цю ідею на осно­ві того, як вони ство­рю­ва­ли свої істо­рії, щоб це зву­ча­ло так, ніби це було справ­жнє вави­лон­ське боже­ство. Скот­ту спо­до­ба­ло­ся, і ми про­дов­жи­ли роботу.

Дер­рі­ксон: Я про­вів масу дослі­джень. Я дивив­ся на всі­ля­кі веб­сай­ти з фото­гра­фі­я­ми та худо­жні тво­ри в Інтер­не­ті. Зда­є­ться, я був на Flickr. Я зби­рав зобра­же­н­ня, які, на мою дум­ку, були ціка­ви­ми напрям­ка­ми для роз­ви­тку. Я сфо­то­гра­фу­вав­ся з вели­кою кіль­кі­стю чор­ної мета­ле­вої фар­би для облич­чя, яку роби­ли в той час і роби­ли в 90‑х роках. Потім це зве­ло­ся до п’я­ти зобра­жень, які мені дуже спо­до­ба­ли­ся. Я від­пра­вив їх Кар­гіл­лу і запи­тав: «Які з них тобі подо­ба­ю­ться? Тому що я можу зле­ті­ти в будь-яко­му з цих напрям­ків». Там була фото­гра­фія, вона нази­ва­ла­ся про­сто «Ната­лі». Не знаю чому, але це було зобра­же­н­ня з Flickr. Він ска­зав: «Мені дуже подо­ба­є­ться це зобра­же­н­ня Ната­лі». І коли я почав над ним пра­цю­ва­ти, то чим біль­ше я на ньо­го дивив­ся, тим біль­ше думав: «Ця шту­ка до біса стра­шна. Вона дій­сно чудо­ва». Чим біль­ше я дивив­ся, тим біль­ше я думав: «А що, якщо це саме те, що тре­ба?». Я зв’я­зав­ся з худо­жни­ком на Flickr і купив його за 500 дола­рів. І це Бугуул.

Бріс­бін: Це був див­ний про­цес, через який ми про­йшли [при ство­рен­ні Бугу­у­ла], і яким, без­умов­но, керу­вав Скотт. Він роз­ню­хав і зумів зна­йти яко­гось хло­пця, який, я не знаю, чи він коли-небудь зустрі­чав­ся з ним, я ніко­ли не зустрі­чав його, який був десь на від­ста­ні. Це була від­да­ле­на робо­та, ще до того, як ми всі про це дізна­ли­ся. Ми про­сто пере­гля­да­ли бага­то, бага­то ета­лон­них зобра­жень. Той хло­пець почав пра­цю­ва­ти над стру­кту­рою облич­чя, і вона про­сто ходи­ла туди-сюди, в основ­но­му між Скот­том і тим хло­пцем. Скотт керу­вав його у ство­рен­ні візу­аль­но­го дизай­ну Бугуула.

Кінг: Я про­во­див бага­то часу нао­дин­ці, поки був у костю­мі. Він дуже обме­жу­вав диха­н­ня, тому я постій­но втомлювався.

Тіб­бен­хем: Ви зна­є­те, коли Ітан диви­ться на ком­п’ю­тер, у ньо­го з’яв­ля­є­ться зобра­же­н­ня Бугу­у­ла, і воно про­сто засти­гає? Ітан від­во­дить погляд, але потім Бугу­ул повер­та­є­ться до ньо­го, та зав­ми­рає ніби нічо­го не було? Ми про­сто не всти­гли його під­го­ту­ва­ти, тому що вони досі не зні­ма­ли Бугу­у­ла. Тож це був один з тих момен­тів, де він мав бути зафіль­мо­ва­ний на ком­п’ю­те­рі. Тож ми про­сто зня­ли сце­ну, але це вікно з відео було зви­чай­ною залив­кою з зеле­ним кольо­ром (такий собі бюдже­тний хромакей).

Стрі­чки з вбивствами

У «Sinister» вико­ри­ста­но кіль­ка філь­мів у фор­ма­ті Super 8, які Еллі­сон у вико­нан­ні Іта­на Гоу­ка зна­хо­дить на гори­щі сво­го ново­го будин­ку. Вони ста­ли відо­мі як «вбив­чі стрі­чки» і були вирі­шаль­ною части­ною виро­бни­цтва. Але на поча­тку Кар­гілл лише уяв­ляв одну сце­ну з дере­вом. Решту потрі­бно було ство­рю­ва­ти в міру того, як фільм зби­рав­ся докупи.

Кар­гілл: [Дере­во] було одним з обра­зів зі сну. [Уві сні я під­няв­ся на гори­ще, яко­го в мене тоді не було, але за логі­кою сно­ви­ді­н­ня воно було, і зна­йшов короб­ку з про­є­кто­ром і купою плі­вок Super 8. Я намо­тав одну з них, і це було те зобра­же­н­ня. Це було зобра­же­н­ня, яке закар­бу­ва­ло­ся в моє­му моз­ку, ця сім’я, пові­ше­на на дере­ві, і це було про­сто жахли­во. Я від­чув, що саме з цьо­го тре­ба почи­на­ти фільм. Це була кри­ти­чна реа­кція на спо­кій­ні поча­тко­ві сце­ни біль­шо­сті філь­мів жахів, де у вас є ця неве­ли­ка коро­тка уста­нов­ка жаху, яку ми зби­ра­є­мо­ся пере­жи­ти, коли ми потра­пля­є­мо в цей фільм. Я поду­мав: «Що, якщо ми про­сто пере­йде­мо пря­мо до цього?».

Дер­рі­ксон: Справ­жнім викли­ком для мене було: «Я не можу пові­си­ти дити­ну і вийти сухим з води». Одя­гнув­ши мішки їм на голо­ви, я роз­в’я­зав цю про­бле­му. Пам’я­таю, я поду­мав: «Не знаю, чи змо­жу я пові­си­ти дити­ну». [Кар­гілл] від­по­вів: «Ви віша­є­те не дити­ну, ви віша­є­те сім’ю», і він мав рацію. Тоді, надя­га­ю­чи мішки їм на голо­ви, доста­тньо було про­сто ска­за­ти: «Ось сім’я, яку віша­ють», на від­мі­ну від того, щоб зосе­ре­ди­ти­ся на тому, що «О, вони віша­ють дити­ну». Ви насправ­ді не дума­є­те про це, коли бачи­те це, тому що решта зобра­же­н­ня при­вер­тає увагу.

Кар­гілл: Ми пра­цю­ва­ли над сце­на­рі­єм, зна­ли стру­кту­ру істо­рії, зна­ли всю істо­рію, тому що я вже при­ду­мав її. Під час напи­са­н­ня ми дійшли до того, що Скотт ска­зав: «Гаразд, Кар­гілл, при­не­си мені кіль­ка вбивств, і ми піде­мо писа­ти сце­на­рій». Я букваль­но зава­рив каву і сів посе­ред ночі, про­сто в абсо­лю­тно тем­но­му тихо­му будин­ку. Я зану­рив­ся у вла­сний про­стір і запи­сав дві дюжи­ни най­більш три­во­жних вбивств, які я міг при­ду­ма­ти, але які, як я знав, діти могли б здій­сни­ти. Я букваль­но про­си­дів всю ніч, одну ніч, вига­ду­ю­чи ці речі. Насту­пно­го дня я від­пра­вив Скот­ту цей спи­сок з двох деся­тків вбивств, і пер­ше, що він ска­зав: «Що, бля­ха, з тобою не так?». Потім він ска­зав: «Вони дій­сно хоро­ші». Він спу­стив­ся вниз і про­сто викре­слив спи­сок, вибрав шість сво­їх улю­бле­них і ска­зав: «Що ти дума­єш про ці шість?». Я від­по­вів: «Чудо­во». Спо­ча­тку у нас було шість філь­мів-убивць перед фіналь­ним філь­мом, і в кін­це­во­му під­сум­ку ми вирі­за­ли один з них під час виро­бни­цтва. Вирі­за­ний фільм ​“Різдвя­ний ранок” потра­пив у сиквел.

Дер­рі­ксон: Я витра­тив чима­ло часу на пре­про­ду­кцію, факти­чно пару тижнів, ціли­ми дня­ми не робля­чи нічо­го, окрім пошу­ку в інтер­не­ті най­стра­шні­шої музи­ки, яку я міг зна­йти, неві­до­мої, але від­но­сно деше­вої. Є гурт Ulver, у яко­го був 25-хви­лин­ний трек («Silence Teaches You How to Sing»). Це 25-хви­лин­на ком­по­зи­ція з дуже різни­ми музи­чни­ми тво­ра­ми, з дуже три­во­жним лай­ном у ній. Я думаю, що три філь­ми вико­ри­сто­ву­ва­ли музи­ку з цьо­го тре­ку. Вони дали мені ліцен­зію на ньо­го за 500 дола­рів чи щось таке, тому що це був пов­ні­стю неза­ле­жний фільм. У нас не було сту­дій­ної під­трим­ки чи чогось поді­бно­го. Я пам’я­таю, що для кожної сце­ни з вбив­ством, вклю­ча­ю­чи пові­ше­н­ня, я вклю­чав музи­ку через гучно­мо­вець на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку, коли ми зні­ма­ли, щоб люди могли дій­сно від­чу­ти, як це повин­но було виглядати.

Бріс­бін: За виня­тком епі­зо­ду з пові­ше­ни­ми на дере­ві, решта епі­зо­дів були зня­ті на ста­дії пре­про­ду­кції у Лос-Андже­ле­сі. Я пішов і зна­йшов лока­ції для цих кіль­кох місць, і ми зро­би­ли все дуже чітко і сти­сло. Ми пра­гну­ли до цієї зер­ни­стої есте­ти­ки кадрів Super 8. Ми зні­ма­ли з цією дум­кою у голові.

Норр: Насправ­ді нам дове­ло­ся вийти та зні­ма­ти у фор­ма­ті Super 8, що тро­хи нер­ву­ва­ло, тому що на каме­ри Super 8 не на все дає­ться завод­ська гаран­тія. Вони не роблять нових камер Super 8. Нав­ко­ло май­же немає обла­дна­н­ня. Вре­шті-решт я купив каме­ру Super 8. Я зав­жди хотів зні­ма­ти все в цифро­во­му фор­ма­ті, але вони ска­за­ли: «Ні, давай про­сто зні­ме­мо на Super 8». І ми так і зро­би­ли. Я зав­жди думав, що ми повин­ні під­стра­хо­ву­ва­ти­ся, робля­чи дубль на малень­ку цифро­ву каме­ру, про­сто на випа­док, якщо щось піде не так. Оста­н­ня сце­на, яку ми зні­ма­ли, а це був закри­вав­ле­ний кори­дор, бага­то чого було не в фоку­сі. Спо­ча­тку ми поду­ма­ли, о Боже, це ката­стро­фа. Але коли ми поди­ви­ли­ся на це, це вигля­да­ло так кру­то. Ми поду­ма­ли: «Ні, насправ­ді це чудово».

Газо­но­ко­сар­ка, гори­ще та інші вели­кі страхи

З усіх стрі­чок про вбив­ство сце­на з газо­но­ко­сар­кою може вва­жа­ти­ся най­більш пам’я­тною — вона викли­кає неймо­вір­но силь­ний пере­ляк від того різ­ко­го стриб­ка, який фана­ти пам’я­та­ють дони­ні. Але це лише один з декіль­кох пам’я­тних момен­тів у фільмі.

Дер­рі­ксон: Коли я роз­мов­ляв з Крі­сом Нор­ром, я ска­зав: «Якщо ми про­сто наве­де­мо на ньо­го сві­тло одні­єї каме­ри та піде дощ, це буде дій­сно поту­жне зобра­же­н­ня, про­сто газо­но­ко­сар­ка, яка про­їжджає по цьо­му газо­ну». У мене був зна­йде­ний музи­чний твір, який зда­вав­ся мені таким чудо­вим. Оскіль­ки у нас була вода, я не міг уві­мкну­ти дина­мік на вули­ці, але я попро­сив Крі­са Нор­ра вдя­гну­ти наву­шни­ки й слу­ха­ти музи­ку, поки він керу­вав каме­рою, тому що це все він. Він — пер­со­наж POV. Тож він пово­ди­ться так, ніби він — пер­со­наж. Мій улю­бле­ний малень­кий нюанс у цьо­му кадрі поля­гає в тому, що він побу­ду­вав уста­нов­ку на ручці газо­но­ко­сар­ки. Він про­сто зміг лег­ко вста­но­ви­ти каме­ру на цю кон­стру­кцію і штов­ха­ти газо­но­ко­сар­ку. Оскіль­ки йшов дощ, оскіль­ки на вули­ці було дуже мокро, каме­ра зісли­зну­ла вбік і май­же впа­ла з газо­но­ко­сар­ки на тра­ву. Він про­сто про­стя­гнув руку і вирів­няв її. Це його улю­бле­на дрі­бни­чка, тому що це вигля­дає, ніби люди­на, що філь­мує на якийсь момент відвернулася.

Кар­гілл: У Скот­та є шосте чут­тя щодо цьо­го. Було дуже ціка­во спо­сте­рі­га­ти за його робо­тою на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку і бачи­ти, як він ство­рює ці стра­хи, тому що він це про­сто знає. Пам’я­таю, одна з пер­ших роз­бі­жно­стей, яка вини­кла у нас на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку, сто­су­ва­ла­ся епі­зо­ду з короб­кою. Було напи­са­но, що ящик падає разом з усі­ма реча­ми, які в ньо­му зна­хо­дя­ться. Тоді Скотт вже роз­по­ря­див­ся, що, cце­ну змі­ни­ли. Я запи­тав: «Наві­що ми це роби­мо?». А він: «Повір­те мені, гля­да­чі почу­ють пер­ший гур­кіт і під­ско­чать, але вони не очі­ку­ють дру­го­го, і це їх збен­те­жить. Потім, коли про­лу­нає тре­тій, вони не зна­ти­муть, що, бля­ха, ста­не­ться». Я такий: «Гаразд, я тобі дові­ряю». Потім, зви­чай­но, коли я дивив­ся його в кіно­те­а­трі, я думав: «Срань госпо­дня, він знав».

Дер­рі­ксон: Я думаю, що це очі­ку­ва­н­ня… Ви зна­є­те, що має ста­ти­ся щось дій­сно пога­не, але це схо­же на те, що гля­да­чі не зна­ють, де це буде. Це газо­но­ко­сар­ка під дощем посе­ред ночі. Щось пога­не має ста­ти­ся. Я думаю, що шок від того, що тіло з’яв­ля­є­ться так швид­ко, газо­но­ко­сар­ка піді­йма­є­ться вго­ру, зачі­пає тіло, а потім ми пере­хо­ди­мо до неймо­вір­но пере­ля­ка­ної реа­кції Ітана.

Тіб­бен­хем: Одним з моїх улю­бле­них вне­сків є сце­на з газо­но­ко­сар­кою, яку ви напев­но пам’я­та­є­те. Одра­зу, коли ви бачи­те облич­чя жер­тви, ви чує­те цей жахли­вий крик. Це був я, під керів­ни­цтвом Скот­та, зви­чай­но. Але я додав цей звук і про­сто наля­кав Скотта.

Бріс­бен: Спа­ли­ти гараж було досить скла­дним зав­да­н­ням для нашо­го неве­ли­ко­го бюдже­ту зі спе­це­фе­кта­ми. Нам дове­ло­ся зібра­ти дуже деше­ву малень­ку деко­ра­цію, щоб зро­би­ти це, діста­ти маши­ну і все інше. Цей епі­зод запа­м’я­тав­ся мені най­кра­ще, тому що ство­ри­ти його було найважче.

Ель Мана­хі: Короб­ка, з якої виліз той хло­пець, я зро­бив так, що мені потрі­бно було ство­ри­ти щось, де цей малюк міг би під­ня­ти­ся з цієї короб­ки, щоб вигля­да­ло так, ніби він вийшов, май­же під­ві­ше­ний до кар­тон­ної короб­ки. Отже, мені потрі­бно було ство­ри­ти стру­кту­ру в цій короб­ці, щоб ця дити­на могла туди заліз­ти. Я при­ду­мав цю ідею. Я розі­брав [ролик для пре­са] і пере­вер­нув його так, щоб він був задом напе­ред. Так, щоб він повто­рю­вав вигин його спи­ни. Я при­ва­рив його до рами, а потім зро­бив короб­ку за його роз­мі­ра­ми, в яку ця рама могла помі­сти­ти­ся. Хло­пець лягав на цю шту­ку і мав ці стре­ме­на, на які він міг від­штов­ху­ва­ти­ся, потім він міг пере­вер­ну­ти­ся через цей кар­тон і виліз­ти з цьо­го ящи­ка. Це було мото­ро­шно. Всі були такі: «Свя­тий Боже, чувак. Це було охрі­ні­ти як круто.»

Зні­маль­на гру­па зна­ла, що це буде страшно.

«Sinister» був ство­ре­ний, щоб бути неймо­вір­но стра­шним — осо­бли­во для мейн­стрим­но­го філь­му — і досяг успі­ху в цьо­му від­но­шен­ні. І це було оче­ви­дно для (біль­шо­сті) зні­маль­ної гру­пи ще до того, як фіналь­на вер­сія філь­му вийшла на екра­ни кінотеатрів.

Норр: Мені дове­ло­ся опів­но­чі або об 11:00 вечо­ра само­му піти на сеанс кольо­ро­по­ді­лу. Я був у вели­ко­му кіно­за­лі один і роз­мов­ляв з кимось теле­фо­ном в Лос-Андже­ле­сі, про­сто роз­мов­ля­ю­чи про кольо­ро­ко­ре­кцію, і я був наля­ка­ний до смер­ті. Я був такий: «О Боже, це стра­шний фільм». Я насправ­ді трем­тів. І тоді я дій­сно зро­зу­мів, що ми створили.

Бріс­бін: Чи знав я: «О, це буде дій­сно стра­шно?» Ну, ні, це був екс­пе­ри­мент, але він знав, що такою була мета. Ми про­сто нама­га­ли­ся вико­ри­сто­ву­ва­ти ці інстру­мен­ти зно­ву і зно­ву, щоб зна­йти спосо­би, в пев­но­му сен­сі, пере­біль­ши­ти, пере­біль­ши­ти про­сто­ро­ве, емо­цій­не від­чу­т­тя. Можли­во, це допо­мо­гло, пере­біль­ше­н­ня цих речей.

Толь­ке: Я думав, про­сто тому, що я вва­жаю Іта­на таким тала­но­ви­тим, що він мати­ме успіх, тому що він такий хоро­ший актор. Я не знав, що це буде най­стра­шні­ший фільм, який коли-небудь був зня­тий, хоча я думав: «Зні­ма­ти його стра­шно». Але це настіль­ки абстра­ктно, коли ти зні­ма­єш кіно, тому що під час зні­ма­н­ня немає саунд­тре­ку. Все мон­ту­є­ться, осві­тле­н­ня коре­гу­є­ться і все таке інше. Тож це пере­тво­рю­є­ться на щось дій­сно стра­шне на під­ло­зі мон­та­жної кім­на­ти та в мон­та­жі, навіть якщо це не зда­є­ться стра­шним під час фільмування.

Ель Мана­хі: Я знав, що це буде при­го­лом­шли­во. Коли я поба­чив пер­шу сце­ну. Коли я поба­чив, що ми отри­ма­ли від дити­ни, яка вийшла з короб­ки, і те, як все це лай­но вигля­да­ло, я поду­мав: «Це боже­ві­л­ля. Це буде кру­то». Я дуже щасли­вий. Коли я поба­чив показ, я поду­мав: «Чувак». Мене аж пере­сми­кну­ло. Я поду­мав: «Це най­більш боже­віль­на річ, яку я коли-небудь бачив. Я такий схвильований».

Тіб­бен­хем: Важ­ко пра­цю­ва­ти над філь­мом жахів, тому що ти про­сто диви­шся одні й ті ж кадри зно­ву і зно­ву. Я пам’я­таю, як пішов на пре­м’є­ру і поду­мав: «Ну, мені це не стра­шно. Я витра­тив на це міся­ці». Це заслу­га насам­пе­ред Скот­та Дер­рі­ксо­на і будь-яко­го режи­се­ра, який зні­має жахи. Потрі­бно вмі­ти від­чу­ва­ти, що стра­шно, навіть після сото­го перегляду.

Ство­ре­н­ня моде­лі успі­ху «Blumhouse»

Фільм «Sinister», пре­м’є­ра яко­го від­бу­ла­ся 12 жов­тня 2012 року, при­ніс гігант­ський успіх ком­па­ні­ям Blumhouse та Lionsgate. При бюдже­ті всьо­го в 3 міль­йо­ни дола­рів, він зібрав 82 міль­йо­ни дола­рів у сві­то­во­му про­ка­ті, що допо­мо­гло ство­ри­ти бізнес-модель, яку Blumhouse вико­ри­сто­вує і дони­ні. Цей успіх про­яв­ляв­ся по-різно­му і в різний час.

Дер­рі­ксон: Він про­йшов шлях від ідеї до екра­на менш ніж за рік. Тоді це був вели­кий хіт. Це про­сто сце­на­рій мрії. Ми з само­го поча­тку зна­ли, що все йде дуже добре. Бюджет був 3 міль­йо­ни дола­рів. З таким бюдже­том було важ­ко зня­ти фільм. У нас були про­бле­ми зі зні­маль­ною гру­пою, тому що через Іта­на нам дове­ло­ся зні­ма­ти в Нью-Йор­ку, і у нас було дуже мало людей. Але я ска­жу вам, я про­сто думаю, що іно­ді ви зна­є­те, чи посмі­ха­є­ться справ­жній бог кіно вашо­му філь­му, чи ні. Я про­сто думаю, що ми від­чу­ва­ли: «О, нам посмі­ха­є­ться», — від само­го поча­тку і до кін­ця. Тож весь час від­чу­ва­ло­ся, що це була справ­жня кару­сель успіху.

Кар­гілл: Це від­бу­ва­ло­ся хви­ле­по­ді­бно. Була пер­ша хви­ля, пер­ше від­чу­т­тя, яким був [кіно­фе­сти­валь SXSW]. Раптом він з’я­вив­ся в кім­на­ті, пов­ній кри­ти­ків, моїх дру­зів, людей, з яки­ми я зна­йо­мий, моїх колег. Вони всі дуже пози­тив­но поста­ви­ли­ся до філь­му. Напри­кін­ці філь­му [режи­сер] Річард Лін­клей­тер піді­йшов до мене, хло­пця, яко­го я знав як кри­ти­ка про­тя­гом бага­тьох років, і обняв мене. Він ска­зав: «Ласка­во про­си­мо до клу­бу». Я був у захва­ті. Я поду­мав: «Я зро­бив це. Нева­жли­во, як це буде фінан­со­во. Я зро­бив хоро­ший фільм». Потім, зви­чай­но, у нас були чудо­ві пре­м’єр­ні вихі­дні. На той час ми були тре­тім за касо­ви­ми збо­ра­ми філь­мом з рей­тин­гом R у жов­тні. Філь­ми, за яки­ми ми від­ста­ли, були мон­стра­ми про­ка­ту «Taken 3», і кар­ти­на, яка ста­ла най­кра­щим філь­мом, «Argo». Так що важ­ко від­чу­ва­ти себе пога­но через це.

Норр: Як митець, я від­чу­ваю, що коли мене обме­жу­ють у бюдже­ті, я стаю більш твор­чим. В прин­ци­пі, я знав, що це мало­бю­дже­тний фільм, тому я вже мислив нестан­дар­тно. Але це також дало нам біль­ше шан­сів, що, можли­во, якби це була біль­ша сту­дія, фільм, можли­во, не мав би тако­го вигля­ду, який він мав. Я не очі­ку­вав бага­то чого, я про­сто про­фе­сіо­нал, тому я про­сто руха­ю­ся впе­ред від про­є­кту до про­є­кту. Я не очі­ку­вав, що він буде настіль­ки попу­ляр­ним, і я дуже ним пиша­ю­ся. Іно­ді ти робиш дій­сно чудо­ве кіно, але його не оці­ню­ють, тому що фільм не має успі­ху. Я вдя­чний, але я точно був здивований.

Кінг: Почи­на­ю­чи робо­ту над філь­мом, я не знав, яким буде його резуль­тат. Я пам’я­таю, як ми з 30 мої­ми дру­зя­ми пішли на пре­м’є­ру філь­му. Я вва­жаю, що всім спо­до­ба­ло­ся, і це спо­гад, який я запа­м’я­таю на все жит­тя, навіть попри те, що в кіно­те­а­трі мені дове­ло­ся само­му купу­ва­ти кви­ток [смі­є­ться].

Бріс­бін: Чесно кажу­чи, з усіх про­є­ктів, які роз­ро­бля­ли­ся про­тя­гом деся­ти­літь, рен­та­бель­ність інве­сти­цій для сту­дії, не для мене, а для сту­дії, була най­ви­щою з усіх, до яких я коли-небудь мав від­но­ше­н­ня. Я можу ска­за­ти вам зсе­ре­ди­ни, що в цьо­му було біль­ше чесно­сті, ніж у біль­шо­сті варі­а­цій гол­лі­вуд­ської бух­гал­те­рії, які я коли-небудь бачив.

Дов­го­три­ва­ла спадщина

Ті, з ким я роз­мов­ляв про ство­ре­н­ня «Sinister», всі взя­ли щось від поста­нов­ки. Неза­ле­жно від того, що вони зро­би­ли з того часу, фільм є осо­бли­вим досві­дом у кожній з їхніх кар’єр.

Тіб­бен­хем: Я дуже пишав­ся цим і був радий бути части­ною цьо­го. На той час у Блюм­ха­ус вже були «Paranormal Activity» та «Insidious», тож [у нас] точно була підо­зра, що це буде хіт. Про­сто після пере­гля­ду стіль­кох реда­кцій, навіть незва­жа­ю­чи на те, що він не був для мене стра­шним, він все одно був дуже при­єм­ним філь­мом. Тому, коли він вийшов, я не був над­то зди­во­ва­ний, а про­сто був дуже гор­дий і щасливий.

Норр: Це те, чим я досі над­зви­чай­но пиша­ю­ся з усьо­го сво­го дороб­ку. Я спри­ймаю кожен про­єкт таким, яким він є, і не порів­нюю один з іншим. Все це нова при­го­да, нова візу­аль­на мова. Я тро­хи прив­ніс те, що зро­бив у «Sinister», в інші про­е­кти, де зміг.

Ель Мана­хі: Що ж, це був роз­гром. Це був при­го­лом­шли­вий успіх. Я дуже, дуже пиша­ю­ся цим філь­мом. З тих пір я зро­бив кіль­ка філь­мів жахів. Я не знаю, чи загля­да­ли ви в мій IMDb, але я зро­бив купу речей, але цей був як на іншо­му рівні.

Дер­рі­ксон: Коли Джей­сон при­йшов до мене і ска­зав: «Я дам тобі бюджет у 3 міль­йо­ни дола­рів і оста­то­чний мон­таж», я поду­мав: «Гаразд, чудо­во. Що ж, якщо це остан­ній фільм, який я зро­блю, то я зро­блю фільм, який хочу поба­чи­ти». Тому що в «Day the Earth Stood Still» я від­чу­вав себе так, ніби заги­нув від чийо­гось меча. Я опи­нив­ся в кін­ці чужо­го філь­му. Я поду­мав: «Я зні­му фільм, який хочу зня­ти сам». Це саме те, що ми зро­би­ли. Це був абсо­лю­тно без­ком­про­мі­сний фільм. Часом на нас тисну­ли, щоб ми щось змі­ни­ли. Кін­ців­ка досить похму­ра, але я думаю, що це був дуже чистий досвід для нас обох, тому що це був вхід Кар­гіл­ла у виро­бни­цтво того, що він напи­сав. Для мене це був настіль­ки чистий досвід кіно­ви­ро­бни­цтва, наскіль­ки це можли­во, тому що я зов­сім не думав про успіх філь­му. Я думав про те, щоб зро­би­ти його хоро­шим, зро­би­ти його дій­сно стра­шним, зро­би­ти його філь­мом жахів, на який я хотів би піти в кіно­те­атр і поди­ви­ти­ся. З тих пір я нама­га­ю­ся дія­ти таким чином — про­сто роби­ти кожен фільм так, ніби він остан­ній. Тому що одно­го дня він таким і стане.

Кар­гілл: Той факт, що через роки про наш фільм гово­рять, що це най­стра­шні­ший фільм жахів, який коли-небудь був зня­тий, — це мрія режи­се­ра жахів. Це був момент, коли я поду­мав: «Срань госпо­дня, ми зро­би­ли це». Ми зро­би­ли щось, що зали­ши­ться надов­го, що шану­валь­ни­ки жахів ще дов­го будуть обговорювати.

Теле­грам: t.me/kinoIart

Автор: Раян Скот

#sinister, #horror, #long