39 років тому: Motley Crue випускають Shout at the Devil

Навіть для мело­ма­нів 80‑х, які з дитин­ства нена­ви­ді­ли глем-метал та вза­га­лі занад­то глад­кий комер­цій­ний метал, пер­ші два аль­бо­ми Mötley Crüe — «Too Fast For Love» 1980 року і «Shout at the Devil» 1983 року — часто про­хо­ди­ли повз вуха. Роке­ри з Лос-Андже­ле­са писа­ли оби­два аль­бо­ми, був­ши ще голо­дни­ми до успі­ху, і в їх зву­чан­ні тоді було біль­ше агре­сії, аніж після того часу, коли вони поча­ли гра­ти на вели­ких аре­нах в рам­ках туру Theater of Pain.

Для бун­тів­ної моло­ді «Shout at the Devil», який вийшов 26 вере­сня 1983 року, мав всі інгре­ді­єн­ти деві­ан­тної при­го­ди. The Crüe не були настіль­ки вко­рі­не­ни­ми в метал, як Judas Priest або Iron Maiden, але вони загра­ва­ли зі злом, про що свід­чи­ла пен­та­гра­ма на пер­шо­му тира­жі аль­бо­му, і вони все ще були у сво­є­му вбран­ні Road Warrior з чор­ною під­вод­кою для очей, що було досить кру­тим для сво­го часу та нада­ва­ло їм біль­ше дові­ри, ніж яки­мось Sunset Stripper, які насправ­ді вигля­да­ли як дівчата.

Попри те, що гру­па випу­сти­ла аль­бом Too Fast For Love на вла­сно­му лей­блі Leathür Records і забез­пе­чи­ла дистри­бу­цію через Greenworld з май­бу­тнім мене­дже­ром Guns N’ Roses Ала­ном Ніве­ном, вони досить швид­ко заці­ка­ви­ли Elektra і наве­сні 1982 року під­пи­са­ли контракт.

Таким чином, у Мотлі з’я­вив­ся реаль­ний бюджет для запи­су, вони змо­гли залу­чи­ти Тома Вер­ма­на до про­дю­су­ва­н­ня «Shout at the Devil». Вер­ман рані­ше пра­цю­вав з Тедом Нью­джен­том, Cheap Trick та Blue Öyster Cult і знав, як зро­би­ти так, щоб рок-н-роль­ні гур­ти зву­ча­ли на висо­ко­му рів­ні. Вико­ри­сто­ву­ю­чи ком­по­зи­ції баси­ста Нік­кі Сікса, вклю­ча­ю­чи супе­ре­чли­ву «Shout at the Devil», гостру як бри­тва, зара­зли­ву «Looks That Kill» і більш радіо­о­рі­єн­то­ва­ну «Too Young to Fall in Love», Вер­ман надав Mötley Crüe зву­ча­н­ня, настіль­ки ж силь­не, як і їхній імідж. Він Ніл казав мені у 2010:

«Деякі люди гово­ри­ли, що ми були зли­ми сата­ні­ста­ми, ми зав­жди вва­жа­ли це смі­шним, але ми дума­ли: «Ей, якщо це при­вер­тає ува­гу, то нехай так і буде». Ми так хоті­ли ста­ти зір­ка­ми, що були гото­ві зро­би­ти все, що зав­го­дно. Але в нас не було ніякої зло­сті. Ми про­сто веселилися».

@youtube

У той самий час, коли Крю надмір­но пия­чи­ли, вди­ха­ли тон­ни коксу і займа­ли­ся без­ла­дним сексом, їх лейбл вирі­шив зобра­зи­ти їх як бом­бу упо­віль­не­ної дії для рок-н-ролу і з гор­ді­стю пові­до­ми­ла пре­сі, що гру­па була заа­ре­што­ва­на в між­на­ро­дно­му аеро­пор­ту Едмон­то­на за те, що під час про­хо­дже­н­ня митно­го кон­тро­лю була одя­гне­на в шипо­ва­не сце­ні­чне спо­ря­дже­н­ня. Іншо­го разу, Ніл нама­гав­ся прой­ти на борт літа­ка з валі­зою, пов­ною пор­но­гра­фії. Ніл казав:

«Це не було вели­кою про­бле­мою, але зву­ко­за­пи­су­валь­ні ком­па­нії хоті­ли, щоб це вигля­да­ло так, ніби ста­ло­ся щось боже­віль­не. Лан­цю­ги були части­ною того, що я носив на сце­ні, а що сто­су­є­ться пор­но, то у мене було кіль­ка жур­на­лів, які вони зна­йшли та забра­ли. Це було все. Але річ у тім, що не потрі­бно було дуже ста­ра­ти­ся, щоб зна­йти щось обур­ли­ве про нас, тому що біль­ша части­на з цьо­го була правдою».

Mötley Crüe уві­йшли в сту­дію Cherokee Studios в Гол­лі­ву­ді, штат Калі­фор­нія, у кві­тні 1983 року, щоб поча­ти робо­ту над Shout at the Devil, і спо­ча­тку мали слаб­ке уяв­ле­н­ня про те, що роби­ти в про­фе­сій­но­му зву­ко­за­пи­су­валь­но­му сере­до­ви­щі. Вер­ман про­во­див їх через весь про­цес, поясню­ю­чи, що нема потре­би запи­су­ва­ти свої пар­тії одно­ча­сно, і що навіть після того, як всі закін­чи­ли запис, вони можуть повер­ну­ти­ся і від­ре­да­гу­ва­ти те, що зро­би­ли, і випра­ви­ти помилки.

Оскіль­ки вони були зосе­ре­дже­ні на вечір­ках, гур­ту не зна­до­би­ло­ся бага­то часу, щоб зро­зу­мі­ти кон­це­пцію, і всі хоті­ли, щоб запис вийшов яко­мо­га кра­щим. Зре­штою, «Shout at the Devil» вийшов злим малень­ким аль­бо­мом. І на пів­до­ро­зі про­це­су запи­су гурт вирі­шив ще біль­ше роз­па­ли­ти обу­ре­н­ня, вклю­чив­ши до аль­бо­му кавер на The Beatles «Helter Skelter».

@youtube

Ажі­о­та­жу перед релі­зом пос­при­я­ла кон­цер­тна феє­рія The Us Festival, в остан­ній день яко­го 29 трав­ня гурт висту­пив з Van Halen і Scorpions. Ніл згадує:

«Ми були про­сто дітьми. Shout at the Devil ще не вийшов, і раптом там було 300 000 людей, які кри­ча­ли. Це було схо­же на те, що ми пере­йшли від гри в клу­бах до чогось дій­сно вели­ко­го. Ми були в одно­му ряду з Van Halen, Scorpions, Оззі та Judas Priest, це дій­сно нас вразило».

Mötley Crüe закін­чи­ли робо­ту над Shout at the Devil у липні 1983 року. Бун­тів­ним під­лі­ткам не зна­до­би­ло­ся бага­то часу, щоб при­єд­на­ти­ся до релі­зу, який розі­йшов­ся тира­жем 200 000 копій за два тижні та досяг 17 місця в чар­ті аль­бо­мів Billboard. Shout at the Devil став золо­тим у січні 1984 року, а менш ніж через місяць — пла­ти­но­вим. До січня 1985 року він став дві­чі пла­ти­но­вим. А в трав­ні 1997 року він став чоти­ри­ра­зо­во платиновим.

@youtube

Ніл каже:

«Я не можу ска­за­ти, що вва­жаю його най­кра­щим аль­бо­мом, який ми коли-небудь випу­ска­ли, але для сво­го часу це, без­умов­но, був рекорд. Коли ми закін­чи­ли його, ми всі дуже пиша­ли­ся тим, що зро­би­ли, і я думаю, що пісні витри­ма­ли випро­бу­ва­н­ня часом, а це гово­рить саме за себе».

Mötley Crüe пере­ви­да­ли Shout at the Devil у 2003 році з п’я­тьма бонус-тре­ка­ми, вклю­ча­ю­чи рані­ше неви­да­ний «I Will Survive». Інші чоти­ри ком­по­зи­ції були демо­вер­сі­я­ми тре­ків альбому.

Автор: Джон Відерхорн

#motleycrue, #anniversary