— Зна­ли б ми зазда­ле­гідь хоч трі­шки біль­ше, не полі­зли б сюди! Ось як з вели­ки­ми подви­га­ми насправ­ді вихо­дить… Я рані­ше думав, що герої шука­ють при­год з нудьги, роз­ва­жа­ю­ться, так би мови­ти, подви­га­ми. А тут доля сама, зі сво­єї волі тягне тебе у вир, сте­жи­на сама виво­дить. І, напев­но, в кожно­го по доро­зі буває чима­ло зру­чних можли­во­стей від­мо­ви­ти­ся, але вони не звер­та­ють… А якщо хто з пів­до­ро­ги і завер­не, про них і згад­ки не зали­ши­ться. Пам’я­та­ють тіль­ки тих, хто витри­мав до кін­ця, навіть якщо само­му герою і не поща­сти­ло: зда­ля все іна­кше спри­йма­є­ться. Ска­жі­мо, повер­не­ться хтось цілий та здо­ро­вий, напри­клад ста­рий пан Біль­бо, начеб­то все гаразд, аж ні, не так, як було колись. А слу­ха­чам ціка­ві­ше, коли герою не щастить. Як ще наша істо­рія складеться…

— Звід­ки нам зна­ти? — від­гу­кнув­ся Фро­до. — Це слу­ха­чі можуть зна­ти щось зазда­ле­гідь, здо­га­ду­ва­тись, а герою нічо­го не відо­мо, та й не потрі­бно йому…

— Це точно. От Берен і спо­ді­ва­ти­ся не смів, що здо­бу­де Сіль­ма­рил із залі­зної коро­ни Тан­го­ро­дри­ма, але ж здо­був, а поне­ві­рянь він зазнав при­крі­ших, ніж ми… Ну, це вза­га­лі дов­га істо­рія, там і щастя, і неща­стя, і вза­га­лі вся­ке різне, а потім Сіль­ма­рил потра­пив до Еарен­ді­ла… Ох, як же мені рані­ше на дум­ку не спа­ло! Адже в нас… у вас, пане, в пля­ше­чці збе­рі­га­є­ться часто­чка сві­тла Сіль­ма­ри­ла. Вихо­дить, ми про­дов­жу­є­мо ту ж істо­рію! Вихо­дить, вели­кі істо­рії не кінчаються?

— Істо­рії — ні. А дію­чі осо­би віді­гра­ють свою роль і від­хо­дять. І наша роль коли-небудь скінчиться.

— От тоді ми і виспи­мо­ся, — хму­ро пожар­ту­вав Сем. — Сло­во честі, я про одне мрію: вими­ти­ся добре, віді­спа­ти­ся і вийти до саду з лопа­тою! Для вели­ких діянь я не дуже при­сто­со­ва­ний. А все ж таки ціка­во, чи запа­м’я­та­ють нас, чи скла­дуть пісні? Чи вийде повість, щоб роз­по­від­а­ти вечо­ра­ми біля камі­на? Уяв­ля­є­те, от сидять гобі­ти, і хтось про­сить: «Роз­ка­жи про Фро­до і Пер­стень», і маля­та під­стри­бу­ють, ляска­ю­чи в доло­ні: «Будь ласка, роз­ка­жи, ми це так люби­мо! Фро­до був хоро­брий, прав­да, тато­чку?» — «Зро­зумі­ло, дітки, адже Фро­до — най­слав­но­зві­сні­ший з гобі­тів, а це бага­то чого варте!»