Ти сто­їш у зра­ді, її гли­би­на десь пів метра і по тро­ху збіль­шу­є­ться, нав­кру­ги нічо­го — до само­го обрію лише без­ме­жна тем­на речо­ви­на, що неква­пли­во коли­ха­є­ться у такт похму­рих думок. Навіть небо вкри­то густи­ми хма­ра­ми в колір оке­а­ну без­пер­спе­ктив­но­сті та зда­є­ться от-от хли­не зра­дний дощ, що запов­нить зра­дою усе.