Браян Мей з гурту Queen про альбом "Miracle", чому він любить AC/DC та високу ціну слави

Через чоти­ри роки після Live Aid Бра­ян Мей дав інтер­в’ю про новий аль­бом гур­ту The Miracle і роз­по­вів, де Queen зби­ли­ся зі шляху.

Пізні­ше цьо­го року вийде делюкс-вида­н­ня восьми­ди­ско­во­го бокс-сету аль­бо­му The Miracle 1989 року, до яко­го увій­дуть шість неви­да­них пісень, а також без­ліч ори­гі­наль­них дублів, демо­за­пи­сів і ран­ніх версій.

The Miracle став ще одним вели­че­зним успі­хом для гур­ту, посів­ши пер­ше місце у Вели­ко­бри­та­нії та по всій Євро­пі, серед його п’я­ти син­глів були I Want It All, Breakthru і The Invisible Man.

Це інтер­в’ю для Sounds — від­бу­ло­ся після того, як у вока­лі­ста Фред­ді Мер­к’ю­рі був діа­гно­сто­ва­ний СНІД, хоча ця нови­на зали­ша­ла­ся ретель­но охо­ро­ню­ва­ною таєм­ни­цею в най­ближ­чо­му ото­чен­ні Queen — воно було впер­ше опу­блі­ко­ва­не у той же тиждень після вихо­ду аль­бо­му. В ньо­му гіта­рист Бра­ян Мей роз­по­вів про ство­ре­н­ня The Miracle, зле­ти та паді­н­ня гур­ту, а також про ціну слави.

Мину­ло вже чоти­ри роки з часу Live Aid, коли Queen «вкра­ли» шоу.

- Я думаю, що Live Aid довів, що нам не потрі­бні деко­ра­ції. Боб Гел­доф назвав Live Aid музи­чним авто­ма­том, тому нам зда­ва­ло­ся оче­ви­дним про­сто зігра­ти хіти й піти.

Ви так і зро­би­ли, і це дало поштовх вашій кар’єрі.

- Ну, у нас зав­жди були пері­о­ди затиш­шя і повер­не­н­ня (смі­є­ться).

Чи були часи, коли гурт зби­вав­ся зі сво­го шляху?

- О, так. На мою дум­ку, Hot Space (аль­бом Queen 1982 року, який бага­то хто кри­ти­ку­вав за вплив диско і фан­ку) був помил­кою, хоча б з точки зору часу. Ми силь­но зану­ри­ли­ся у фанк, і це було дуже схо­же на те, що зро­бив Майкл Дже­ксон на аль­бо­мі Thriller. Але час був непра­виль­ний. Диско було бру­дним словом.

Hot Space — ваш най­гір­ший альбом?

- Я не знаю. На інших аль­бо­мах були речі, які не під­хо­ди­ли. Але я вва­жаю, що ті екс­пе­ри­мен­ти були необ­хі­дні для загаль­но­го зро­ста­н­ня гурту.

Чи був у вас пев­ний план, коли ви запи­су­ва­ли The Miracle?

- Коли ми поча­ли запи­су­ва­ти цей аль­бом, ми прийня­ли ріше­н­ня, яке повин­ні були прийня­ти ще п’я­тнад­цять років тому. Ми вирі­ши­ли, що буде­мо писа­ти як Queen, що авто­ра­ми будуть зазна­че­ні всі уча­сни­ки гур­ту. Це також допо­ма­гає, коли ми виби­ра­є­мо син­гли, тому що важ­ко бути неупе­ре­дже­ним щодо пісні, яку напи­сав виклю­чно ти.

Чи є мінус у тому, що ви пише­те коле­ктив­но? На аль­бо­мі є тре­ки, зокре­ма, Was It All Worth It і Hang On In There, які є досить шизоїдними.

- Так, вони шизо­ї­дні. У цьо­му сен­сі це наба­га­то біль­ше схо­же на ста­рі часи. На пер­ших кіль­кох аль­бо­мах пісні набу­ва­ли див­них форм. Я не думаю, що будь-яка з нових пісень уни­кла «оброб­ки». Ми дума­ли, що «Hang On In There» ста­ла занад­то туман­ною. Шану­валь­ни­кам гур­ту вона може спо­до­ба­ти­ся, але це не зви­чай­ний мате­рі­ал для альбому.

Was It All Worth It — з її орке­стро­вим багат­ством — це ско­рі­ше кіч.

- Так і є, і ми це усві­дом­лю­ва­ли — ось чому там є тро­хи гумо­ру, тому що ми поду­ма­ли, Боже мій, ми дій­сно пере­ги­на­є­мо пали­цю! І там є еле­мент гумо­ру, в текс­тах пісень, що дуже при­єм­но. Це сво­го роду сві­до­мий комен­тар до деяких речей, які ми зро­би­ли, така собі ретро­спе­кти­ва, і ми посмі­я­ли­ся над собою, що, на мою дум­ку, добре. Нам подо­ба­є­ться ство­рю­ва­ти такі кар­ти­ни. Це весе­ло, і це щось осо­бли­ве для Queen.

У мину­ло­му, чи не від­штов­ху­ва­ло аме­ри­кан­ську ауди­то­рію від Queen ваше осо­бли­ве почу­т­тя гумору ?

- Так, я думаю, що весь наш імідж став занад­то роз­ми­тим для Аме­ри­ки. Вони нена­ви­ді­ли те, що, на їхню дум­ку, було гей­ським під­текс­том в I Want To Break Free — транс­ве­сти­ти у клі­пі. Аме­ри­кан­ці зна­йшли це дуже оги­дним, тоді як всі інші в усьо­му сві­ті вва­жа­ли це смішним.

Пер­ший сингл з «The Miracle», а саме I Want It All став вели­ким рок-гім­ном: Це був сві­до­мий крок — повер­ну­ти­ся гучно?

- Так, думаю, що так. Це пев­ним чином від­нов­лює наш ста­рий імідж. При­єм­но повер­та­ти­ся з чимось поту­жним, з чимось, що нага­дує людям, що ми жива група.

I Want It All — це, по суті, хеві-метал-пісня, як і Tie Your Mother Down або We Will Rick You або Tear it Up. Ти фанат металу?

- Я люблю хеві-метал і зов­сім не див­лю­ся на ньо­го зверх­ньо. Але ми не хеві-метал гурт. Я думаю, ви повин­ні люби­ти щось, щоб гра­ти це. Коли я про­дю­су­вав вига­да­ний гурт Bad News, я виявив, що Ейд Едмонд­сон живе і дихає важ­кою рок-музи­кою. І я люблю людей, які настіль­ки зану­ре­ні в неї, що це сер­йо­зно. Я люблю AC/DC — те, що вони роблять, це без­до­ган­но. Але ми не такі, тому не може­мо при­ки­да­ти­ся. Добре мати можли­вість від­сту­пи­ти та поба­чи­ти смі­шну сто­ро­ну цьо­го, тому що це виби­ває все лай­но з голови.

У «I Want It All» від­чу­ва­є­ться атмо­сфе­ра 70‑х років. Він зву­чить зов­сім не так, як хіт-пара­ди 1989 року.

- Неза­дов­го до того, як ми випу­сти­ли сингл, я почав слу­ха­ти те, що кру­тять по радіо, і те, що стає хіта­ми в наші дні, не має нічо­го спіль­но­го з тим, що ми роби­мо. Я думаю, що демо­гра­фія у нас інша. Я не думаю, що є бага­то три­над­ця­ти­рі­чних під­лі­тків, які купу­ють наші запи­си, а ця віко­ва гру­па ста­но­вить вели­кий від­со­ток публі­ки, яка купує записи.

Але «Queen» зав­жди були гру­пою з бли­ску­чи­ми син­гла­ми — ваш аль­бом «Greatest Hits» це довів.

- Я не думаю, що ми насправ­ді є син­гло­вою гру­пою. Люди пам’я­та­ють тіль­ки хіти. З син­гла­ми у нас були зле­ти та паді­н­ня. Але я вва­жаю, що ми впоралися.

На ново­му аль­бо­мі є один трек, Scandal, який при­свя­че­ний нав’я­зли­вій при­ро­ді бри­тан­ської пре­си. Це те, з чим ви зіткну­ли­ся остан­нім часом, після того, як ваш шлюб роз­пав­ся і ваші сто­сун­ки з актри­сою Ані­тою Доб­сон ста­ли надба­н­ням громадськості.

- Ми всі зараз про­йшли через табло­ї­ди. Дуже див­но, що ми були помір­но відо­ми­ми про­тя­гом деяко­го часу, але не були табло­ї­дним м’я­сом до остан­ніх трьох років. Це було непри­єм­но. Деякі газе­ти хочуть пев­них новин, і це може зруй­ну­ва­ти жит­тя людей. Я не думаю, що ці газе­ти від­чу­ва­ють якусь від­по­від­аль­ність за це.

Ви були шоко­ва­ні, коли поба­чи­ли, що в пре­сі з’я­ви­ли­ся подро­би­ці вашо­го при­ва­тно­го життя?

- Я думав, що зі мною тако­го ніко­ли не ста­не­ться. Я вва­жав себе дуже стій­кою люди­ною і не вра­зли­вою для поді­бно­го. Але жит­тя змі­ню­є­ться, розу­мі­є­те? Я бив­ся і кри­чав про­ти цьо­го, але вре­шті-решт ти змі­ню­є­шся. Ти ростеш, ростуть люди, з яки­ми ти поруч, а іно­ді ви не росте­те разом.

Як все це впли­ну­ло на вас?

- Насправ­ді, це мене пов­ні­стю виве­ло з ладу. Май­же рік я був неді­є­зда­тним, таким при­гні­че­ним. Це не тіль­ки через газе­ти, але вони також не допо­ма­га­ли. Біль­шу части­ну вони все одно вига­да­ли, але немає сен­су це запе­ре­чу­ва­ти, тому що ви роби­те тіль­ки гірше.

Елтон Джон зав­дав уда­ру у від­по­відь, коли успі­шно подав до суду на The Sun.

- Так, йому поща­сти­ло, тому що там були «кон­кре­тні факти», які не від­по­від­а­ли дій­сно­сті. Але зазви­чай вони не такі вже й дур­ні. Такі речі зму­сять газе­ти бути тро­хи обе­ре­жні­ши­ми, але це не змі­нить їх прин­ци­по­во­го став­ле­н­ня, тому що вони можуть дозво­ли­ти собі випла­ти­ти ці гро­ші. Я дуже радий, що Елтон зро­бив це.

У заго­лов­но­му тре­ку з аль­бо­му «The Miracle» в сло­вах є якийсь хіпі-іде­а­лізм. Чи очі­ку­є­те ви, що кри­ти­ки дорі­ка­ти­муть вам за це?

- Я очі­кую, що вони ска­жуть, що ми заро­зумі­ла купка бай­стрю­ків, як вони зазви­чай про нас пишуть. The Miracle не пови­нен бути нами, він те, що ми шука­є­мо — мир на Зем­лі — і це буде роз­кри­ти­ко­ва­но як гру­бий іде­а­лізм. Але це так.

У «Was It All Worth It» є також типо­ва доте­пність, в ряд­ку: «Так, ми були блискучі».

- Це прав­да. Але в ціло­му ми дуже пиша­є­мо­ся тим, що ми зро­би­ли. Ми ризи­ку­ва­ли. Дещо з того запа­ли­ло світ, а дещо — ні. Але, при­найм­ні, ми роби­ли свої вла­сні помил­ки. Ми роби­ли те, що хоті­ли. Музи­ки від демо­кра­тії про­сто не може бути.

Але ви ска­за­ли, що весь новий аль­бом — це музи­ка демократії.

- Це малень­ка демо­кра­тія. Музи­ка «на замов­ле­н­ня», ось що я мав на ува­зі. Ви не може­те ходи­ти та пита­ти у всіх, чи добре те, що ви робите.

У «Was It All Worth It» також є рядок: «Живе, дихає рок-н-ролом, це Богом забу­те жит­тя». Серйозно?

- Це Фред­ді. Але це дуже жар­тів­ли­во, тому що він любить те жит­тя, яке має.

У цій пісні є ще один рядок про зустріч з «Богом і Далі». Це теж від­си­ла­н­ня до себе?

- Так. Зна­є­те, в деяких момен­тах ми ста­ва­ли досить сюрреалістичними!

А ще ви напи­са­ли пісню «Khashoggi’s Ship», натхнен­ну відо­ми­ми істо­рі­я­ми про сау­дів­сько­го бізне­сме­на і затя­то­го плей­боя Адна­на Хашог­гі. Ви бачи­те в ньо­му спо­рі­дне­ну душу?

- О, так. Я роз­гля­даю «Khashoggi’s Ship» і «Was It All Worth It» як два кін­ці аль­бо­му, і оби­два є комен­та­ря­ми до нас самих. Ми чита­є­мо про таке жит­тя суспіль­ства — вечір­ки на кора­блі, надмір­но­сті. Ми від­чу­ва­є­мо, що колись зачі­па­ли ці теми. Ми через це пройшли.

І попри все це, ви все одно йдете…

- Так. І, не хочу калам­бу­ри­ти, це диво, що ми досі разом. Ми про­йшли через такі змі­ни. Іно­ді ти дума­єш, що потра­пив у пекло, а іно­ді — що поба­чив Бога. Але якщо ти живеш жит­тям на пов­ну, то це і є та крайність. 

#queen, #brianmay, #interview