"Чому я люблю Uriah Heep" від лідера a-ha Мортена Гаркета

«Uriah Heep ста­ли най­ва­жли­ві­шою річ­чю в моє­му жит­ті», — зізна­є­ться фрон­тмен a‑ha Мор­тен Харкет

Моїм пер­шим музи­чним досві­дом, який мене над­зви­чай­но вра­зив — був виступ місце­во­го духо­во­го орке­стру на націо­наль­но­му свя­ті у Нор­ве­гії. Дири­гент дозво­лив мені сісти йому на пле­чі, і хви­лю­ва­н­ня про­йшло крізь мене, як бли­скав­ка. Мені було три роки. Я одра­зу ж захо­пив­ся музи­кою і в чоти­ри роки почав гра­ти на фор­те­пі­а­но — мій батько був кла­си­чним піа­ні­стом, який став ліка­рем — і сам скла­дав малень­кі музи­чні п’єси.

Потім я грав на тром­бо­ні в місце­во­му орке­стрі. Але енту­зі­азм одра­зу ж згас, коли батьки найня­ли мені репе­ти­то­ра з музи­ки. Я хотів від­кри­ти для себе музи­ку сам, а не через обо­в’я­зок. Весь цей про­стір роз­ча­ру­ва­н­ня у втра­ті енту­зі­а­зму до музи­ки три­мав мене в напру­зі про­тя­гом бага­тьох років.

Потім, коли мені випов­ни­ло­ся 13 років, мій дво­ю­рі­дний брат повер­нув­ся зі шкіль­ної поїзд­ки до Лон­до­на з аль­бо­мом «Wonderworld» гур­ту «Uriah Heep». Це мене пов­ні­стю вра­зи­ло. До того часу, я вза­га­лі не чув важ­ко­го року, лише Джон­ні Кеша та Simon And Garfunkel, які мені подо­ба­ли­ся, але я тоді ще не «про­ки­нув­ся».

Wonderworld так силь­но резо­ну­вав зі мною, що я ніби повер­нув­ся додо­му. Хіп ста­ли най­ва­жли­ві­шою річ­чю в моє­му жит­ті, і я робив все, щоб заро­би­ти кишень­ко­ві гро­ші на їхні запи­си. Я бачив їх в Осло у 75 та 76 роках. З ними все змі­ню­ва­ло­ся, і коли помер Гері Тейн, щось помер­ло все­ре­ди­ні Хіп. Він мав зна­че­н­ня на рів­ні, який вихо­див за межі зви­чай­но­го бас-гітариста.

Тоді я не знаю, що ста­ло­ся мен­таль­но з Деві­дом Бай­ро­ном, можли­во, типо­ва невпев­не­ність у собі? Це впли­ну­ло на все інше. Я впев­не­ний, якби я пого­во­рив про це з Кеном Хен­слі, він би кив­нув на щось із цьо­го. Хіп також при­ве­ли мене до при­го­лом­шли­во­го від­кри­т­тя, що існу­ють інші гру­пи, з яки­ми тре­ба раху­ва­ти­ся — напри­клад, Deep Purple. Коли я почув ури­вок «Child In Time» по радіо, я одра­зу поду­мав, що це «Хіп», і кіль­ка днів нама­гав­ся зна­йти її в їхньо­му ката­ло­зі. Я не усві­дом­лю­вав і не знав, що інші гур­ти теж мають таке звучання!

Хіп озна­ча­ли для мене все у ті роки — на таких аль­бо­мах, як Magician’s Birthday, Demons And Wizards і, зви­чай­но ж, Wonderworld, їх текс­ти пісень були дуже хоро­ші. Слу­ха­ю­чи Хіп, у мене було вели­че­зне одкро­ве­н­ня, що я хочу роби­ти те, що роби­ли вони, і я вірив, що піду до кін­ця. Мені було 15 і я був так схви­льо­ва­ний — це було покли­ка­н­ня! Я знав, чим буду займа­ти­ся до кін­ця сво­го жит­тя. Я не знав, як і з ким, але ні на хви­ли­ну я не мав сум­ні­ву, що це станеться.