Чтиво, яке ми заслужили

Була ніч, тем­на як дум­ки чоло­ві­ка без кофе. Я сидів у кабі­не­ті, де вогні міста роз­ли­ва­ли чер­во­ні від­бли­ски на мою остан­ню пачку сир­ни­ків. Зазви­чай я любив поку­ри­ти, але той день був важ­кий, як гну­чка гум­ка в руках п’я­но­го акробата.

Две­рі в кабі­не­ті від­чи­ни­ли­ся, як гаря­чий борщ у сол­дат­ській кастрю­лі. Уві­йшла жін­ка. Її очі були як два яблу­ка, але яблу­ка, які ви забу­ли в холо­диль­ни­ку і зна­йшли там через півроку.

– Містер, — ска­за­ла вона, — у мене про­па­ли клю­чі від сарая. Виру­чте мене.

– Звід­ки вони зни­кли? — запи­тав я, заку­рю­ю­чи вже тре­тій сигарету.

– Я не знаю, — вона погля­ну­ла на мене, як на остан­ній кавун на пусте­лі. — Можли­во, вони втекли.

– Клю­чі, що вті­ка­ють? — питав я, киду­чи сір­ник на стіл.

– Так, вони мали ноги і п’я­то­чки. — ска­за­ла вона і вийшла, закрив­ши две­рі задовільнено.

Я сів у свій сті­лець, роз­ду­му­ю­чи про те, як клю­чі можуть мати ноги. Але раптом від­кри­ла­ся під­ло­га, із якої виліз чоло­вік, три­ма­ю­чи в руках сві­жу бан­ку горілки.

– Містер, — ска­зав він, — виру­чте мене. Моя горіл­ка випа­ла в ано­маль­ну дір­ку в часі, і тепер я не можу нишком зітхнути.

– Чоло­вік, ти втра­тив горіл­ку в часо­вій дір­ці? — запи­тав я, лов­ля­чи новий смак вино­гра­ду в моє­му вустафетці.

– Так, — він кив­нув, — і я думаю, вона потра­пи­ла в 1942 рік.

– Ну, діду­сю, — ска­зав я, — тобі дове­де­ться виру­чи­ти себе. Я зараз зайня­тий роз­слі­ду­ва­н­ням спра­ви про клю­чі, які втекли.

І так я про­дов­жив своє без­глу­здя­че і без­гла­сне жит­тя в цьо­му тем­но­му місті, де всі клю­чі мали ноги, а горіл­ка зни­ка­ла в часо­вих дірах.

---

Жила-була капі­ба­ра по іме­ні Вася, яка мрі­я­ла ста­ти космо­нав­том. Він вирі­шив побу­ду­ва­ти раке­ту і поле­ті­ти на Марс, але вияви­лось, що він забув купи­ти папри­ку для пельменів.

Отже, Вася виру­шив в супер­мар­кет, але там його вра­зи­ла купа ескі­мо та фла­мін­го, які тан­цю­ва­ли під пісню «Мар­сі­ан­ські пель­ме­ні». Він дуже хотів при­єд­на­ти­ся, але вияви­ло­ся, що у ньо­го немає ні ноги, ні ритму.

Так він вирі­шив купи­ти піц­цу, але в мага­зи­ні піц­це­рій було пов­но летю­чих тачок, які їзди­ли нав­ко­ло, спів­а­ю­чи опе­ру. Васю вра­зи­ло, що одна тачка була при­зем­ле­ною літа­ком, який зда­вав екза­мен на водіння.

Він вирі­шив змі­ни­ти свій рішу­чий план і купи­ти вело­си­пед, але вияви­лось, що вело­си­пе­ди ста­ли роз­мов­ля­ти і вима­га­ти прав для уча­сті в тан­цю­валь­но­му конкурсі.

Від­чай­ду­шний, Вася вирі­шив зда­ти іспит на пла­ва­н­ня у курор­ті для пін­гві­нів, але там вияви­ла­ся купа бор­щу, яка вима­га­ла доку­мен­тів на гір­ське веління.

У кін­ці кін­ців, Вася повер­нув­ся додо­му без папри­ки для пель­ме­нів та розу­мів, що йому про­сто потрі­бно було замо­ви­ти піц­цу з достав­кою. І так закін­чи­ла­ся його непо­оди­но­кий при­го­дни­цький день, який був як фільм, але ніяк не пов’я­за­ний між собою.

---

У кра­ї­ні, де кро­ли­ки керу­ва­ли сво­єю вла­сною судо­вою систе­мою, нічо­го не було так, як зда­ва­ло­ся. Кожен день ми вста­є­мо рано і йде­мо на робо­ту, але вла­сни­ки мага­зи­нів випу­ска­ли туди тіль­ки зеле­ні метелики.

На вули­цях кипі­ло сво­їм вла­сним непе­ре­дба­чу­ва­ним ритмом: тут хова­ли­ся пара­соль­ки від дощу, а там весе­лі тро­лі, які роз­да­ва­ли пора­ди про те, як уни­кну­ти податків.

Вла­да кра­ї­ни була в руках без­дом­но­го сміт­тє­во­го бака, який висту­пав в ролі пре­зи­ден­та та вибор­чо­го кан­ди­да­та. Кро­ли­ки вели пере­пи­ску за допо­мо­гою теле­гра­фів, які висі­ли на кожно­му теле­фон­но­му стов­пі, та над­си­ла­ли один одно­му листи, які вигля­да­ли як шахрай­ські про­по­зи­ції від ніге­рій­ських принців.

Біля кожно­го кутка та пере­хо­ду чека­ли аген­ти з над­то роз­гу­бле­ни­ми облич­чя­ми та магні­та­ми для визна­че­н­ня полю­сів пів­ден­но­го вітру. Неві­до­мо як, але вони зав­жди зна­хо­ди­ли шлях до гори­зон­ту та скар­жи­ли­ся на вітро­ві вели­че­зні екс­пер­ти у сфе­рі пігу­лок від метеоризму.

І так, кро­ли­ки та їхні незро­зумі­лі риту­а­ли вибу­ха­ли в нестрим­но­му хао­сі, але ніхто не звер­тав ува­ги, оскіль­ки кожен був зану­ре­ний у свої нело­гі­чні заба­ви та див­ні обря­ди, в яких кожен мав своє місце під пара­соль­кою, від­ку­да вони спо­сте­рі­га­ли за непро­гля­дним роз­цві­том бюро­кра­ти­чної дурі в сво­їй див­ній країні.

Під цією непо­хи­тною вла­дою без­ла­д­дя, я вирі­шив від­кри­ти вла­сний бізнес — бур­гер­ню для без­рі­дної та без­ра­ді­сної армії білок, які роз­по­всю­джу­ва­ли свої бур­ге­ри з гри­ба­ми та аро­ма­ти­чни­ми сиро­па­ми в усіх заку­тках міста.

Мій бізнес виявив­ся так само непе­ре­дба­чу­ва­ним, як і все інше в цій чарів­ній кра­ї­ні. Біл­ки при­но­си­ли взу­т­тя замість гро­шей, але заби­ра­ли лише лівий чобіт. І також вони вирі­ши­ли, що їм потрі­бні меню в обра­зі літе­ра­тур­них шедев­рів, і тепер кожен бур­гер мав своє уні­каль­не ім’я, таке як «Білий шум беко­ну» чи «Літе­ра­тур­на тра­ге­дія томата».

У той час, як біл­ки весе­ло тан­цю­ва­ли під зву­ки атом­них екс­пе­ри­мен­тів та буре­вію водно­го патро­на­ту, я вирі­шив під­ко­ри­ти незба­гнен­ну реаль­ність цієї див­ної кра­ї­ни. Тому я взяв під руку сво­го вір­но­го бор­що­во­го лиса та почав шука­ти вихо­ди від­су­тніх логі­чних позна­чень у цьо­му сві­ті абсурду.

Але, зда­ва­ло­ся, кожен крок при­во­див мене туди, де кро­ли­ки гра­ви­ту­ва­ли звер­ху дони­зу, а аро­мат шоко­ла­дних гри­бів несли невло­ви­мі відо­мо­сті про при­йде­шні весе­ло­щі в цій кра­ї­ні, яку не можна було осмислити.

І так я про­дов­жу­вав боро­ти­ся з недо­ско­на­лі­стю логі­ки, обля­па­ний невло­ви­мим часом та зану­ре­ний у без­лад диво­ви­жних подій, в яких кожен крок був новим кро­ком в напрям­ку абсурду.

Захо­джа­ю­чи в свій заклад, я помі­тив, що він став своє­рі­дним куль­тур­ним цен­тром для кро­ли­ків, білок, тро­лів і усіх інших див­них істот цієї без­глу­здої кра­ї­ни. Мої бур­ге­ри ста­ли своє­рі­дним сим­во­лом мир­но­го спів­жи­т­тя та неви­прав­ної нерозуміння.

Під час свя­тку­ва­н­ня пер­шої річни­ці бур­гер­ні, над без­край­нім небом з’я­ви­ла­ся мере­хтли­ва аура, а голо­си всіх мешкан­ців ста­ли ще щасли­ві­ши­ми. Кро­ли­ки поча­ли при­во­ди­ти сво­їх пухна­стих дру­зів, а тро­лі при­тан­цьо­ву­ва­ли під неви­зна­че­ний ритм. Біл­ки пасли­ся непо­да­лік, обмі­ню­ю­чи свої ліві чобі­ти на сві­жі гри­бні бургери.

Невло­ви­мий час вирі­шив під­ки­ну­ти свої незви­чай­ні пла­ни, і в моє­му закла­ді з’я­вив­ся абсур­дно вели­кий екран, на яко­му поча­ли від­тво­рю­ва­ти­ся філь­ми про при­го­ди кро­ли­ків, які вивча­ли нау­ку кетчу­по­ло­гії та при­сто­со­ву­ва­ли її до сво­го кро­ли­чо­го життя.

І так, моя бур­гер­ня ста­ла цен­тром непе­ре­дба­че­но­го щастя, де кожен мешка­нець цієї кра­ї­ни зна­хо­див своє місце під пара­со­лею абсур­ду, а мої бур­ге­ри ста­ли сим­во­лом спіль­но­сті та незви­чай­них радо­щів. Так закін­чи­ла­ся ця істо­рія, яку навіть Говард Лав­крафт не зміг би вло­ви­ти сво­ї­ми космі­чни­ми жахами.