Дежавю

Про­йшов на днях Wolfenstein: The New Order і дежа­вю було домі­ну­ю­чим відчуттям.

Флеш­бе­ки вини­ка­ли кожно­го разу коли зву­ча­ло нацист­ське радіо, теле­пе­ре­да­ча чи гучномовці. 
«Яке ж це лай­но…» і бага­то нецен­зур­них слів рої­ли­ся в голо­ві. Від­вер­та бре­хня, лице­мір­ство та мані­пу­ля­ції вига­да­них наці 1960го — вер­не так само, як від росій­ської про­па­ган­ди з реальності.

Біль­ше деся­тка років тому, перед поку­пкою ПК, пере­чи­тав вели­че­зну кіль­кість ста­тей, огля­дів, сра­чів на фору­мах і все це зара­ди бажа­н­ня взя­ти най­кра­щі ціна/​якість комплектуючі.
Вибір одя­гу, взу­т­тя, меблів, побу­то­вої техні­ки, авто-мото-вело у біль­шо­сті людей супро­во­джу­є­ться риту­а­лом пошу­ку най­кра­що­го. Оди­ни­ці беруть пер­ше, що потра­пи­ло на очі, чи в усьо­му покла­да­ю­ться на рекламу.
Яка діа­го­наль! Які кольо­ри! — Чим­дуж біжи­мо за новим теле­ві­зо­ром! Ні?! Ніхто не біжить?
В сусі­дній кра­ї­ні їдять немов­лят. — Не дозво­ли­мо!!! Вб’є­мо дітей перш ніж вони попа­дуть на стіл!

Це все про­па­ган­да, це все путін. В поня­т­тя нео­су­дність не впи­са­ні ні путін, ні пропаганда.