До Шевченка (Пантелеймон Куліш)

O piesni gminna! ty stoisz na strazy
Narodowego pamiatek kosciola,
Zаrchanielskiemi skrzydlami i glosem
Tu czasem miewasz i bron archaniola.

Mickiewicz

Тара­се, спо­га­дай, як ти за нами
Хотів летіть у вирій по морозу,
Де воль­на мати з воль­ни­ми синами
І дочка­ми паху­чу щипле розу,

Любо­ві цвіт, зна­ме­ну­ван­нє миле
Бла­жен­но­го жит­тя на високостях,
Лести­вий цвіт, як щастє легкокриле,
Як син про вір­ну дру­жбу в молодостях.

Вті­ша­ю­ться, сво­бо­дою щасливі;
Бли­щать над ними небе­са безхмарні;
Сія­ють у срі­блі та в зло­ті ниви;
Понад пашнею китя­хи янтарні.

Зну­див­ши­ся жит­тєм сво­їм мертвецьким,
Жада­ли ми у вирій полетіти,
Де мер­твий камінь під різ­цем мистецьким
Встає живий, щоб віко­ві­чно жити;

Де поло­тно пен­зльо­ва­не співає
Очам про всі дива кра­си таємні,
І вищу ліпо­ту небес являє,
І Тар­та­ра стра­ши­ли­ща підземні;

Де нас музи­ка до небес возносить
І хори ангель­ські дає нам чути…
Восхи­ще­не сер­день­ко смер­ті просить –
На кри­лах у Гар­мо­нії заснути.

Мій рідний бра­те, перед нами море
Все­сві­тньої нау­ки одкривалось:
Вто­пи­ли б ми у нім нево­лі горе
І в воскре­ше­ніє сво­бо­ди обмивались.

Вто­пи­ли б ми в тім морі всю мороку,
Яка нам змал­ку голо­ви морочить,
І тягне нас од Захо­ду к Востоку,
І азі­а­цтво вічне нам пророчить.

Лиха нам доля, бра­те, не судила
Свої сні­ги на рози проміняти
І душу, що нево­ля придавила,
В зці­лю­щих нур­тах волі обновляти.

За нами тем­ря­ва пів­но­чня вгналась
У все­о­руж­жі деспо­цтва сліпого,
І люба мрія, як міраж, розпалась
Від поди­ху москов­ства навісного.

Ще не було Овід­ія й не буде,
Яким ти ставсь над мер­твен­ним Аралом:
Таких пекель­них нот не чули люде,
Які на сер­ці в тебе звір­ство брало.

Ти десять літ з душею розлучався,
Спів­ав, мов соло­вей в коше­чих лапах,
Живий твій розум скристалізувався,
Твій дух поник на катор­жних етапах…

Заго­ло­си­ли по тобі харіти,
І Укра­ї­ну сон­ну розбудили,
Уста­ла мати: «Діти мої, діти!
Тепер наві­ки ми посиротіли.

Ой леле­чко, мій дрі­б’я­зок убогий!
Москва ​‘б вас буде поти­ра­ти руки;
Поста­вить очі про­ти вас, як роги;
Чого не знав дід, зна­ти­муть унуки «.

«Ні! – обі­зве­шся з‑над Дні­пра, кобзарю, –
Світ не поба­чить Батия нового.
Пере­п’ят вста­не не тебе, Москалю,
Моє свя­те, моє про­ро­че слово.

О сло­во рідне! ти сто­їш на чаті
Пред­ко­ві­чних пам’я­ток святині,
В ясній, бли­ску­чий херу­вим­ській шаті,
Як меч огнен­ний, в нашій Україні.

Грі­шив я тяж­ко, яко син народу
І вихо­ва­нець олу­хів письменних,
Що, в нам украв­ши, вки­ну­ли у воду
Ключ розу­мі­н­ня, заду­мів спасенних.

Та що ску­вав я меч сей обоюдний,
Тим од гні­ва Пре­му­дро­сті спасуся,
Воскре­сну чистий у Велик­день судний
І о спа­сен­ні люд­ській звеселюся «.

#пан­те­лей­мон­ку­ліш