Дуже цікавий уривок з книги Лю Цисіня «Темний Ліс» про те, чому неможна відправляти у космос будь-які сигнали

— Дай мені вер­сію про­сті­ше. Мої міз­ки нічо­го скла­дно­го не сприймуть.

— Так Ші, тут немає нічо­го скла­дно­го. Прав­да, дуже про­ста. Це одна з тих зага­док, коли чуєш від­по­відь і диву­є­шся, чому сам не здо­га­дав­ся. Ти зна­єш, що таке аксі­о­ма в математиці?

— У шко­лі нам викла­да­ли гео­ме­трію. «Через дві точки можна про­ве­сти тіль­ки одну пря­му», і таке інше.

- Так. Тепер ми визна­чи­мо дві аксі­о­ми космі­чної циві­лі­за­ції. Пер­ша: вижи­ва­н­ня є основ­ною потре­бою циві­лі­за­ції. Дру­га: циві­лі­за­ція без­пе­рерв­но зро­стає і роз­ши­рю­є­ться, але загаль­ний обсяг мате­рії у Все­сві­ті зали­ша­є­ться незмінним.

- А далі?

- Це все.

- Все? Ну, це, в ціло­му, про­сто. Але що звід­си випливає?

— Ти можеш здо­га­да­ти­ся, хто вбив­ця по кулі чи кра­плі кро­ві. Космі­чна соціо­ло­гія зда­тна виве­сти із цих двох аксі­ом пов­ну кар­ти­ну гала­кти­чної, космі­чної циві­лі­за­ції. Ось так пра­цює нау­ка, Да Ші. Осно­ви пра­кти­чно будь-якої галу­зі знань дуже прості.

— Дове­ди тоді щось.

— Для поча­тку, давай пого­во­ри­мо про битву Тем­ря­ви. Ти пові­риш, якщо я заяв­лю, що «Зоре­льо­ти Зем­лі» були космі­чною циві­лі­за­ці­єю у мініатюрі?

— Ні. На «Зоре­льо­тах Зем­лі» не виста­ча­ло ресур­сів — зап­ча­стин та пали­ва. А у Все­сві­ті їх нава­лом. Все­світ великий.

— Поми­ля­є­шся. Все­світ вели­кий, але жит­тя ще біль­ше! У цьо­му поля­гає зміст дру­гої аксі­о­ми. Обсяг речо­ви­ни у Все­сві­ті незмін­ний, але жит­тя у все­сві­ті роз­ро­ста­є­ться екс­по­нен­ці­аль­но. Екс­по­нен­та — це мате­ма­ти­чне чор­те­ня з таба­кер­ки. Ска­жі­мо, є в оке­а­ні одна бакте­рія, і вона діли­ться надвоє кожні пів­го­ди­ни. За кіль­ка днів її нащад­ки запов­нять весь оке­ан якщо їм виста­чить їжі. Не порів­нюй циві­лі­за­ції по роз­мі­рам Зем­лі чи Три­со­ля­рі­са. Ці дві циві­лі­за­ції поки що зов­сім немов­ля­та, на само­му поча­тку шля­ху. Щой­но циві­лі­за­ція пере­сту­пає якийсь техно­ло­гі­чний поріг, вона з ляка­ю­чою швид­кі­стю почи­нає роз­ши­рю­ва­ти­ся у Все­сві­ті. Візьми, напри­клад, суча­сну швид­кість зем­но­го космі­чно­го кора­бля. На такій швид­ко­сті зем­ля­ни за міль­йон років запов­нять всю Гала­кти­ку. А міль­йон років — ніщо у мас­шта­бі Всесвіту.

— Так ти ствер­джу­єш, що в дале­ко­му май­бу­тньо­му всьо­му Все­сві­ту зда­дуть… як це нази­ва­є­ться в кар­тах… — «мер­тву руку»?

— Нема чого загля­да­ти в дале­ке май­бу­тнє. Все­світ три­має «мер­тву руку» пря­мо зараз. Як сьо­го­дні при­пу­стив Хайнс, циві­лі­за­ція могла заро­ди­тись мільяр­ди років тому. За всі­ма озна­ка­ми, Все­світ напев­но вже запов­не­ний пов­ні­стю. Хто знає, скіль­ки віль­них пла­нет зали­ши­ло­ся в Чума­цько­му Шля­ху, скіль­ки при­ро­дних ресурсів?

— Але ж цьо­го не може бути! Все­світ зда­є­ться поро­жнім. Ми не зустрі­ча­ли­ся з іно­пла­не­тним жит­тям, за виня­тком Трисоляріса.

— Ось про це тепер і пого­во­ри­мо. Дай закурити. 

— Ось. Тепер збу­ду­є­мо най­про­сті­шу модель космі­чної циві­лі­за­ції. Наші два вогни­ки від цига­рок озна­ча­ють насе­ле­ні пла­не­ти. Уяви собі, що, крім них, у нашій моде­лі Все­сві­ту біль­ше нічо­го немає. Уявив?

— Ну так. У такій тем­ря­ві — просто.

— Назве­мо ці два сві­ти «твоя циві­лі­за­ція» та «моя циві­лі­за­ція». Їх поді­ляє зна­чна від­стань — ска­жі­мо, сто сві­тло­вих років. Ти можеш визна­чи­ти, що моя циві­лі­за­ція існує, а я навіть не здо­га­ду­юсь про тебе.

— Гаразд.

— А тепер ми визна­чи­мо два типи від­но­син між циві­лі­за­ці­я­ми: «дру­жні» та «воро­жі». Ці сло­ва можна розу­мі­ти по-різно­му, тому як уче­ні уто­чни­мо: дру­жня циві­лі­за­ція не нама­га­є­ться напа­сти пер­шою і зни­щи­ти інші циві­лі­за­ції. А воро­жа – навпаки.

— Хоро­ше ж у тебе визна­че­н­ня дружби!

— Тепер поду­май, які в тебе є варі­ан­ти сто­сун­ків зі мною. Не забудь про аксі­о­ми космі­чної циві­лі­за­ції, про від­стань і про те, що циві­лі­за­ції роз­ді­ле­ні космі­чним простором.

— Допу­сти­мо, я вирі­шив вста­но­ви­ти з тобою зв’язок.

— Якщо ти так зро­биш, то запла­тиш роз­го­ло­ше­н­ням факту сво­го існування.

— Пра­виль­но. У Все­сві­ті це не дрібниця.

— Роз­го­ло­си­ти існу­ва­н­ня теж можна по-різно­му. Най­ва­жли­ві­ші відо­мо­сті – це точні між­зо­ря­ні коор­ди­на­ти. За ними слі­дує загаль­ний вектор на пла­не­ту; а напри­кін­ці зна­хо­ди­ться лише факт тво­го існу­ва­н­ня. Але якщо я отри­маю навіть міні­мум інфор­ма­ції, то я можу поча­ти тебе шука­ти. Якщо ти зміг вияви­ти мене, то я змо­жу вияви­ти тебе. Це лише пита­н­ня часу та роз­ви­тку техно­ло­гій до пев­но­го рівня.

— Але, хло­пче, я можу ризи­кну­ти і все ж таки зв’я­за­ти­ся з тобою. Якщо твоя циві­лі­за­ція вияви­ться воро­жою — мені не поща­сти­ло. А якщо дру­жньою, то ми про­дов­жи­мо роз­мо­ву і в май­бу­тньо­му об’­єд­на­є­мось в одну циві­лі­за­цію, яка теж буде дружньою.

— Дуже добре, Та Ші! Ми під­хо­ди­мо до суті. Давай повер­не­мо­ся до аксі­ом. Навіть якщо я дру­жня циві­лі­за­ція, чи можу я, отри­мав­ши від тебе пер­ший сигнал, дізна­ти­ся, ти друг мені чи ворог?

— Зви­чай­но ж ні. Іна­кше пер­ша аксі­о­ма буде порушена.

— Так що мені слід зро­би­ти, коли я отри­маю твоє повідомлення?

— Зви­чай­но тобі тре­ба визна­чи­ти, чи я друг чи ворог. Якщо ворог, то тобі слід напа­сти на мене та зни­щи­ти. Якщо друг, то про­дов­жи­ти спілкування.

— На Зем­лі це спра­цює — але не у Все­сві­ті. Тепер вве­де­мо новий тер­мін: лан­цю­жок підозр.

— Що за див­ний термін!

— Спо­ча­тку в мене було тіль­ки це. Мені не поясни­ли, що озна­чає цей тер­мін. Зго­дом я здо­га­дав­ся сам.

— Хто не пояснив?

— Потім ска­жу. Про­дов­жи­мо. Якщо ти вва­жа­єш, що я друг, не думай, однак, що ти в без­пе­ці. З пер­шої аксі­о­ми випли­ває, що дру­жня циві­лі­за­ція не може перед­ба­чи­ти, чи є будь-яка інша циві­лі­за­ція дру­жньою. Ти не зна­єш, ким я тебе вва­жаю — дру­гом чи воро­гом. Далі, якщо навіть ти зна­єш, що я запи­сав тебе в дру­зі, і якщо я також знаю, що ти дума­єш, що я друг, я не можу зна­ти, що ти дума­єш про те, що я думаю про те, що ти дума­єш про мене. Заплу­та­но, чи не так? Ми дійшли лише до тре­тьо­го рів­ня, але так можна про­дов­жу­ва­ти нескінченно.

— Зро­зу­мів.

— Ось це і нази­ва­є­ться лан­цюж­ком підозр. На Зем­лі ми з ними не сти­ка­є­мось. Ми всі люди, наші куль­ту­ри схо­жі, ми живе­мо на одній пла­не­ті, настіль­ки близь­ко один до одно­го, що лан­цю­жок підозр росте до пер­шо­го чи дру­го­го рів­ня, а потім обри­ва­є­ться через обмін інфор­ма­ці­єю. Але в космо­сі можли­ві дуже дов­гі лан­цюж­ки підозр. 

Ші Цян затя­гнув­ся; тлі­ю­чий кін­чик сига­ре­ти на мить висві­тлив його задум­ли­ве обличчя.

— П’ять кора­блів «Зоре­льо­тів Зем­лі» утво­ри­ли ква­зі-космі­чну циві­лі­за­цію; не істин­но космі­чну, оскіль­ки скла­да­ли­ся з одні­єї раси — людей, близь­ких друг до дру­га. Але навіть у цьо­му випад­ку, як тіль­ки їм зда­ли «мер­тву руку», заро­див­ся лан­цю­жок підозр. Якщо взя­ти справ­жні космі­чні циві­лі­за­ції, вони можуть різни­ти­ся біо­ло­гі­чно лише на рів­ні цар­ства, а від­мін­но­сті у куль­ту­рі навіть уяви­ти немо­жли­во. Додай до того вели­че­зні від­ста­ні, які їх поді­ля­ють, і отри­ма­єш незлам­ні лан­цюж­ки підозр.

— Отже, не має зна­че­н­ня, ми дру­жні циві­лі­за­ції чи воро­жі? Резуль­тат буде той самий?

— Так. Це основ­ний висно­вок із лан­цюж­ка підозр. Він ніяк не пов’я­за­ний із самою циві­лі­за­ці­єю, її мора­л­лю та суспіль­ним устро­єм. Доста­тньо вва­жа­ти циві­лі­за­ції точка­ми на кін­цях лан­цюж­ка. Не важли­во, чи дру­жні чи воро­жі циві­лі­за­ції самі по собі — як тіль­ки вони заплу­та­ю­ться в паву­тин­ні лан­цюж­ків підозр, вони ста­ють однаковими.

— Але якщо ти слаб­ший, ти для мене без­пе­чний. Тоді я можу наді­сла­ти тобі пові­дом­ле­н­ня. Правильно?

— Не спра­цює і це. Вве­де­мо дру­гий клю­чо­вий тер­мін: техно­ло­гі­чний вибух. Його мені теж не поясни­ли, але розі­бра­ти­ся з ним було лег­ше. Люд­ській циві­лі­за­ції п’ять тисяч років, а жит­тя Зем­лі — кіль­ка мільяр­дів. Але суча­сні техно­ло­гії ство­ри­ли за три­ста років. У мас­шта­бі Все­сві­ту це не роз­ви­ток — це вибух! Це бом­ба, закла­де­на у кожній циві­лі­за­ції. Щой­но запа­лять ґнот — з вла­сної іні­ці­а­ти­ви чи під тиском зов­ні­шніх чин­ни­ків — бом­ба вибу­хне. Зем­лі зна­до­би­ло­ся три­ста років, але чому ми повин­ні роз­ви­ва­ти­ся швид­ше за інші космі­чні циві­лі­за­ції? Можли­во, зна­йду­ться циві­лі­за­ції, які роз­ви­ва­ю­ться в техно­ло­гі­чно­му пла­ні швид­ше за нас. Я слаб­ший за тебе, але як тіль­ки отри­маю пові­дом­ле­н­ня, між нами про­стя­гне­ться лан­цю­жок підозр. Якщо в якийсь момент у мене від­бу­де­ться техно­ло­гі­чний вибух, я ста­ну силь­ні­шим за тебе. За мір­ка­ми Все­сві­ту, кіль­ка сотень років лише мить. Може ста­ти­ся, що бом­бу мого техно­ло­гі­чно­го вибу­ху під­па­лить отри­ма­не від тебе пові­дом­ле­н­ня. Отже, навіть якщо я ново­на­ро­дже­на циві­лі­за­ція, або циві­лі­за­ція, що роз­ви­ва­є­ться, я для тебе небезпечний.

Ші Цян кіль­ка секунд роз­гля­дав тлі­ю­чу цигар­ку Ло Цзі, а потім гля­нув на свою:

— Зна­чить, мені кра­ще замов­кну­ти і не поси­ла­ти ніякі повідомлення.

— Дума­єш, допоможе?

Оби­два затя­гли­ся. Цигар­ки спа­ла­хну­ли і висві­тли­ли задум­ли­ві облич­чя богів цьо­го про­сто­го уяв­но­го всесвіту.

— Ні, не допо­мо­же,— від­по­вів Ши Цян. — При­пу­сти­мо, ти силь­ні­ший за мене. Тоді, якщо мені вда­ло­ся вияви­ти тебе, то рано чи пізно ти виявиш мене — і утво­ри­ться лан­цю­жок підозр. А якщо ти слаб­ший за мене, то в тебе в будь-який момент може ста­ти­ся техно­ло­гі­чний вибух, і тоді ти ста­неш силь­ні­шим. Зре­штою, для мене небез­пе­чно і пові­дом­ля­ти про себе, і дозво­ля­ти тобі про­дов­жу­ва­ти існу­ва­н­ня. Кожен із цих варі­ан­тів пору­шить пер­шу аксіому.

— Так Ші, ти чудо­во розумієш!

— Поки що так, але ж ми тіль­ки почали.

Ло Цзі дов­го мов­чав. Кіль­ка разів він затя­гу­вав­ся сига­ре­тою, і тоді його облич­чя про­сту­па­ло з тем­ря­ви. Потім він відповів:

— Наші мір­ку­ва­н­ня закін­че­ні і ми зна­йшли відповідь.

— Від­по­відь? Чор­та з два ми її зна­йшли! Де обі­ця­на кар­ти­на космі­чної цивілізації?

— Як тіль­ки ти дізна­є­шся про моє існу­ва­н­ня, тобі не допо­мо­жуть ні зв’я­зок, ні мов­ча­н­ня. Зали­ша­є­ться лише один вихід.

Надов­го запа­ну­ва­ла мов­чан­ка. Вогни­ки сига­рет пога­сли. Не від­чу­вав­ся ні подих вітер­ця; важ­ка тем­ря­ва опу­сти­ла­ся на асфаль­то­ву чор­но­ту, з’єд­ну­ю­чи небо та зем­лю воєди­но. Наре­шті Ші Цян про­мо­вив у тем­ря­ву єди­не слово:

— Про­кля­т­тя!

— А тепер пошир цей єди­ний варі­ант на мільяр­ди зірок та сотні міль­йо­нів циві­лі­за­цій — і отри­ма­єш свою картину.

— Це… це дуже похму­ра картина.

— Все­світ і справ­ді похму­ре місце. — Ло Цзі повів рукою, від­чу­ва­ю­чи тем­ря­ву наче окса­мит. — Все­світ — це тем­ний ліс. Кожна циві­лі­за­ція — озбро­є­ний до зубів мисли­вець, що при­ви­дом ков­зає між дерев, непо­мі­тно від­во­дить у бік гіл­ки і нама­га­є­ться сту­па­ти без­шум­но. Мислив­це­ві є чого побо­ю­ва­ти­ся: ліс спов­не­ний інших неви­ди­мих мислив­ців, таких, як він сам. Якщо він зустрі­не жит­тя — іншо­го мислив­ця, анге­ла чи чор­та, ново­на­ро­дже­не немов­ля чи ста­ру баб­цю, фею чи напів­бо­га — має лише один вихід: від­кри­ти вогонь і зни­щи­ти. У цьо­му лісі інші люди – пекло. Будь-яке жит­тя є смер­тель­ною загро­зою для всіх інших і буде зни­ще­но при пер­шій наго­ді. Отак вигля­дає космі­чна циві­лі­за­ція. І це поясню­є­ться пара­до­ксом Фермі.

Ші Цян запа­лив ще одну сига­ре­ту, щоб хоч тро­хи роз­су­ну­ти заві­су темряви.

— Але в цьо­му тем­но­му лісі є дур­ний хло­пчи­сько на ім’я люд­ство. Він роз­па­лив вели­че­зне бага­т­тя, сто­їть біля ньо­го і кри­чить: ​“Я тут! Я тут!” — про­дов­жив Ло Цзі.

— Хто-небудь його почув?

— Без сум­ні­ву. Але з кри­ків важ­ко вста­но­ви­ти точне місце­зна­хо­дже­н­ня. Люд­ство ніко­ли не пере­да­ва­ло до космо­су зоря­них коор­ди­нат Зем­лі та Соня­чної систе­ми. За наши­ми сигна­ла­ми можна дізна­ти­ся лише від­стань між Зем­лею та Три­со­ля­рі­сом та загаль­ний напря­мок до нас усе­ре­ди­ні Чума­цько­го Шля­ху. Точні коор­ди­на­ти наших сві­тів ніко­му не відо­мі. Ми зна­хо­ди­мо­ся на пери­фе­рії Гала­кти­ки, пра­кти­чно в зоря­ній пусте­лі, так що загро­за не над­то велика.

— То що з тією істо­рі­єю про зір­ку, на яку ти наклав закляття?

— Ско­ри­став­шись Сон­цем як під­си­лю­ва­чем, я від­пра­вив у космос три схе­ми. На кожній із них я від­зна­чив трид­цять точок, що від­по­від­а­ють про­е­кції трид­ця­ти зірок на одну із пло­щин пря­мо­ку­тної систе­ми коор­ди­нат. Всі три про­е­кції утво­рю­ють три­ви­мір­не кре­сле­н­ня, на яко­му зобра­же­но зір­ку 187J3X1 і двад­цять дев’ять її сусі­дів. Сама 187J3X1 виді­ле­на особливо.

Тепер добре поду­май, і все зро­зу­мі­єш. Тем­ним лісом ледве дихає кра­де­ться мисли­вець. І раптом він бачить, що з одно­го дере­ва здер­ли смуж­ку кори. На сві­тлій дере­ви­ні, що ого­ли­ла­ся, лег­ко зро­зумі­ли­ми сим­во­ла­ми видря­па­ні коор­ди­на­ти. Що він поду­має? Так, зви­чай­но, не те, що в цьо­му місці для ньо­го роз­кла­де­ні запа­си. Швид­ше за все, це вогни­ще, що палає, біля яко­го при­тан­цьо­вує від нетер­пі­н­ня май­бу­тня жер­тва. Не важли­во, чому зали­ши­ли пові­дом­ле­н­ня. Важли­во лише те, що «мер­тва рука» вда­ри­ла по чутли­вих нер­вах мешкан­ців тем­но­го лісу, і хтось із них, зля­ка­ний біль­ше за інших, зро­бить свій хід. Ска­жі­мо, у лісі при­ча­їв­ся міль­йон мислив­ців (а циві­лі­за­цій серед мільяр­дів зірок Чума­цько­го Шля­ху може зна­йтись у тися­чі разів біль­ше). Нехай дев’я­тсот тисяч мислив­ців не звер­нуть ува­гу на посла­н­ня. З ста тисяч дев’я­но­сто тисяч пере­ві­рять коор­ди­на­ти, пере­ко­на­ю­ться, що жит­тя там немає, і забу­дуть. Але одна з деся­ти тисяч, напев­но, вирі­шить від­кри­ти вогонь по цілі. Коли циві­лі­за­ція дося­гає пев­но­го техно­ло­гі­чно­го рів­ня, напа­сти про­сті­ше та дешев­ше, ніж роз­ві­да­ти. Якщо там нічо­го не було, то вони нічо­го не втра­ча­ють. І ось тоді, — під­бив під­су­мок Ло Цзі, — з’я­вив­ся мисливець.