Джез Коулман з Killing Joke про саундтрек свого життя

Фрон­тмен гур­ту Killing Joke Джез Коул­ман оби­рає свої запи­си, вико­нав­ців та кон­цер­ти, які мають вели­ке зна­че­н­ня, а також роз­по­від­ає, чому боса­но­ва — іде­аль­на музи­ка для сніданку.

Зав­жди імпо­зан­тний, зав­жди енер­гій­ний фрон­тмен гур­ту Killing Joke, Джез Коул­ман готу­є­ться до вильо­ту в Марок­ко. Там він пла­нує від­по­чи­ти у сво­є­му зви­чай­но­му одно­зір­ко­во­му готе­лі в Мар­ра­ке­ші, щоб отри­ма­ти необ­хі­дне пере­за­ря­дже­н­ня перед тим, як роз­по­ча­ти новий штурм з Killing Joke у ново­му році.

На гори­зон­ті — виступ у Коро­лів­сько­му Аль­берт-Холі та новий аль­бом, але перед цим — сер­йо­зна спра­ва від­бо­ру для най­кра­щих зраз­ків музики.

Хоча, у випад­ку з одним пита­н­ням, він, зда­є­ться, не до кін­ця розу­міє, про що саме його запи­ту­ють, зізнав­шись: «Моя грі­хов­на насо­ло­да — це бути діа­бе­ти­ком, їсти те, що я не пови­нен їсти, і вжи­ва­ти біль­ше інсу­лі­ну, щоб ком­пен­су­ва­ти це».

Пер­ша музи­ка, яку я пам’ятаю
«Стра­сті за Матві­єм» Баха. Мама зму­си­ла мене слі­ду­ва­ти за пар­ти­ту­рою, коли мені було чоти­ри роки. Це була збір­ка «Шедев­ри росій­сько­го орке­стру», де була «Ніч на Лисій горі» Боро­ді­на та Римського-Корсакова.

Пер­шою піснею, яку я вико­нав нажи­во, була
Are You Receiving? Вико­нав з Killing Joke четвер­то­го сер­пня 1979 року в Witcombe Lodge, Чел­тен­хем, разом з The Selecter і The Ruts. Це був пер­ший раз, коли я поба­чив сво­їх колег на сцені.

Най­кра­щий аль­бом усіх часів
Ми нале­жи­мо до поко­лі­н­ня, яке вірить, що за допо­мо­гою мисте­цтва і музи­ки можна змі­ни­ти світ, а не про­сто роз­ва­жа­ти насту­пні поко­лі­н­ня. І якщо є один аль­бом, який вті­лює цю мрію, то це «The Dark Side Of The Moon» гур­ту Pink Floyd. Він впли­нув на мене гли­бо­ко, філо­соф­ськи, і про­дов­жує впливати.

Герой-гіта­рист
Джор­ді Уокер. Він може гра­ти три гітар­ні пар­тії одно­ча­сно. Я не знаю ніко­го, хто може роби­ти те, що робить Джор­ді. Його звук… він місти­чний. І немає тако­го ритм-гіта­ри­ста, як Джор­ді. Його ритм бездоганний.

Спів­ак
Алекс Хар­ві. У ньо­го був поту­жний хара­ктер голо­су — ви може­те почу­ти люди­ну, яка пожи­ла. У Бона Скот­та те ж саме. У їхніх голо­сах від­чу­ва­є­ться щирість. Вони міцні хло­пці. Жорс­ткі, силь­ні люди. Алекс жив швидко.

Автор пісень
Я пови­нен ска­за­ти про Людві­га ван Бетхо­ве­на, тому що він геній — і це сло­во я вико­ри­сто­вую рід­ко. Він був глу­хим з трид­ця­ти одно­го року, тому всі його най­ва­жли­ві­ші тво­ри були ство­ре­ні, коли він був кам’яно-глухим.

Най­кра­щий кон­цер­тний аль­бом усіх часів
Bob Marley And The Wailers’ Live!, запи­са­ний у 1975 році. Осо­бли­во No Woman No Cry. Це при­клад пісні, де жива вер­сія кра­ща за сту­дій­ну, і ви може­те від­чу­ти атмо­сфе­ру ство­ре­н­ня історії.

Най­більш недо­оці­не­ний гурт усіх часів
The Sensational Alex Harvey Band. Faith Healer це щось таке, що в голо­ві не вкла­да­є­ться. І все ж. Вони гра­ли в Меді­сон-сквер-гар­ден на сво­є­му піку, але насту­пні поко­лі­н­ня не дуже добре зна­ють цей гурт. Тому я із задо­во­ле­н­ням пред­став­ляю цей трек ново­му поко­лін­ню. Він настіль­ки випе­ре­див свій час і гли­бо­ко впли­нув на всіх нас у Killing Joke.

Куль­то­ві герої
Це, без­умов­но, Steve Harley And Cockney Rebel. Впер­ше я дізнав­ся про них при­бли­зно у 1974 році. Мені подо­ба­є­ться стиль вока­лу, аран­жу­ва­н­ня і дра­ма­тизм їх ран­ніх запи­сів; The Psychomodo і все таке інше. Деякі з них були блискучими.

Мій про­від­ник від орке­стру до року 
Це, мабуть, Can, тому що Can зна­хо­див­ся на межі пре-пан­ку і пост-пан­ку, і це дій­сно впли­ну­ло на всіх нас. Вели­кий аль­бом Can — Tago Mago: езо­те­ри­чний в екс­пе­ри­мен­таль­но­му плані.

Зву­ча­н­ня, яке об’­єд­нує Killing Joke
Ми постій­но слу­ха­ли Chic. Ми всі четве­ро люби­ли диско. У тому, що ми роби­мо, все ще є еле­мент диско, але, напев­но, недо­ста­тньо. Але регі та диско були тими зву­ка­ми, які об’­єд­ну­ва­ли нас усіх, і ми досі слу­ха­є­мо ці жан­ри для відпочинку.

Моя пісня для субо­тньої вечірки
Це була б суміш гур­тів, панк-регі-вечір­ка. Я б пере­йшов від чогось на кшталт «New Chapter Of Dub» від Aswad до «Jesus Built My Hot Rod» від Ministry. Потім я б пере­йшов від Nine Inch Nails до шма­то­чків Killing Joke. Doomsday від Discharge, потім зно­ву до гур­та Culture’s та їх аль­бо­му Two Sevens Clash і так далі.

Моя пісня для кохання
Коли я сні­даю, моя пар­тнер­ка вми­кає боса­но­ву. І я можу поре­ко­мен­ду­ва­ти це під час сні­дан­ку. Вона піді­ймає настрій. Це не мій жанр. Я нічо­го не знаю про цю музи­ку, але я люблю її на сні­да­нок. Для коха­н­ня? Пер­ший аль­бом The Gotan Project — La Revancha Del Tango. Суча­сна фор­ма тан­го неймо­вір­но спокуслива.

Пісня, яка зму­шує мене плакати
Це, мабуть, єди­на пісня, яка мені подо­ба­є­ться у цьо­го вико­нав­ця: «A Thousand Kisses Deep» Лео­нар­да Кое­на. Він ози­ра­є­ться на роки жит­тя арти­ста, і сло­ва пісні такі гли­бо­кі, про неро­збір­ли­вість і все таке. Він роз­ду­мує, і це про­сто каз­ко­во. Дивовижно.

Пісня, яку я хочу, щоб гра­ли на моє­му похороні
Ну, я зараз її пишу, а ми ж не хоче­мо поспі­ша­ти, чи не так? 

#killingjoke, #interview, #jazcoleman