Імла невизначеності [Віталій Портников]

Ще кіль­ка років тому сама можли­вість опу­блі­ку­ва­ти текст 1 січня була рід­кі­сним успі­хом для будь-яко­го публі­ци­ста. Можли­вість під­би­ти під­сум­ки року, що минає, можли­вість роз­по­ві­сти про те, яким буде насту­пний рік – і все це саме в той день, коли твоя ауди­то­рія огля­да­є­ться на мину­ле і думає про майбутнє.

Зараз для того, щоб писа­ти під­сум­ко­ву ста­т­тю, дово­ди­ться роби­ти навіть не розу­мо­ве, а фізи­чне зуси­л­ля – настіль­ки не хоче­ться диви­ти­ся назад, у жах 2022 року. А той, хто вирі­шить перед­ба­ча­ти події май­бу­тньо­го, навряд чи може вва­жа­ти­ся сер­йо­зною люди­ною. Настіль­ки неви­зна­че­ним і туман­ним вигля­дає це май­бу­тнє. І не лише наше май­бу­тнє. Туман­ним вигля­дає май­бу­тнє взагалі.

2022 рік – час не здій­сне­них надій. Надії ці не справ­ди­ли­ся пра­кти­чно ні в кого. Про наші з вами вла­сні надії я вже й не зга­дую. Ще у січні 2022 року міль­йо­ни укра­їн­ців віри­ли, що жодної вели­кої вій­ни про­сто не може бути за визна­че­н­ням. А ми – ті, хто чудо­во розу­мів, що вели­ка вій­на неми­ну­ча і зумов­ле­на роз­ви­тком ситу­а­ції і в Укра­ї­ні, і в Росії – про­сто спо­ді­ва­ли­ся, що її не буде. І що тепер із наши­ми надіями!

Але надії Путі­на, його сора­тни­ків та спів­ві­тчи­зни­ків теж роз­би­ті вщент. Путін роз­ра­хо­ву­вав, що на поча­ток бере­зня жодної Укра­ї­ни вже не буде. Ну, хіба що з’я­ви­ться якийсь маріо­не­тко­вий уряд, який слу­хня­но вико­ну­ва­ти­ме всі його вка­зів­ки та забез­пе­чить погли­на­н­ня Укра­ї­ни. Росі­я­ни теж спо­ді­ва­ли­ся, що дов­гої вій­ни не буде, і вже точно не роз­ра­хо­ву­ва­ли опи­ни­ти­ся у сві­ті, що до болю нага­дує Радян­ський Союз, зіткну­ти­ся з ізо­ля­ці­єю та все­сві­тньою зне­ва­гою. І з гань­бою цієї стра­шної та жор­сто­кої війни.

Але й надії Захо­ду також роз­би­ті. Захід лише почав при­хо­ди­ти до тями після еко­но­мі­чної кри­зи часів пан­де­мії. У цій ситу­а­ції тіль­ки вій­ни йому й не виста­ча­ло – при­чо­му не про­сто вій­ни, а вій­ни, яка обер­ну­ла­ся енер­ге­ти­чною кон­фрон­та­ці­єю. Надії на те, що захі­дні «сан­кції з пекла» зму­сять Москву оду­ма­ти­ся і від­мо­ви­ти­ся від вій­ни на користь пере­го­вор­но­го про­це­су, також вияви­ли­ся ілю­зі­єю. Росій­ська еко­но­мі­ка витри­ма­ла, й у най­ближ­чій пер­спе­кти­ві у Путі­на ще доста­тньо гро­шей для про­дов­же­н­ня не лише вій­ни, а й кон­фрон­та­ції з циві­лі­зо­ва­ним сві­том. А Захід повіль­но вхо­дить у часи рецесії.

Цей час загаль­ної неви­зна­че­но­сті та роз­ча­ру­ва­н­ня вза­га­лі не дозво­ляє під­би­ва­ти якісь під­сум­ки та роби­ти реа­лі­сти­чні про­гно­зи. Хара­кте­ри­сти­ка 2022-го зале­жить не від мину­ло­го, а від май­бу­тньо­го. Якщо у 2023 році вда­сться зупи­ни­ти вій­ну, 2022‑й назав­жди зали­ши­ться в нашій уяві як най­стра­шні­ший рік нові­тньої істо­рії. Але якщо 2023 рік вияви­ться роком еска­ла­ції і пере­хо­ду до зна­чно мас­шта­бні­шої кри­зи, ніж вій­на Росії про­ти Укра­ї­ни, ми – так також може бути – зга­ду­ва­ти­ме­мо 2022 рік не як час кра­ху наших жит­тє­вих пла­нів, а як час надій, що все ско­ро закінчиться.

Тому я пра­гну гово­ри­ти не так про про­гно­зи, як про тен­ден­ції. Вар­то усві­до­ми­ти, що про­ти­сто­я­н­ня рин­ко­вих демо­кра­тій та рин­ко­вих дикта­тур є зна­чно жорс­ткі­шим, ніж про­ти­сто­я­н­ня демо­кра­тії та кому­ні­сти­чно­го авто­ри­та­ри­зму. Вла­сне, я не роблю жодно­го від­кри­т­тя: Дру­га сві­то­ва вій­на теж поча­ла­ся як кон­флікт рин­ко­вих демо­кра­тій та рин­ко­вих дикта­тур, і ніхто не знає, чим завер­ши­ло­ся би про­ти­сто­я­н­ня, якби зав­дя­ки істо­ри­чній помил­ці Гітле­ра на боці демо­кра­тій не виявив­ся б Ста­лін. Тому з того момен­ту, як Росія поча­ла ско­чу­ва­ти­ся до авто­ри­та­ри­зму, але при цьо­му збе­рі­га­ти рин­ко­ву еко­но­мі­ку, вели­кий кон­флікт був лише пита­н­ням часу. (Китаю це також сто­су­є­ться). Але при цьо­му без вза­є­мо­дії зі спо­жив­чим рин­ком демо­кра­тій дикта­ту­ри не вижи­вуть – оскіль­ки вони зде­біль­шо­го про­да­ють, а не ство­рю­ють. Тому ми опи­ня­є­мось у зача­ро­ва­но­му колі: дикта­ту­рам потрі­бно пере­ко­на­ти демо­кра­тії зва­жа­ти на себе – але так, щоб демо­кра­тії фаталь­но не осла­бли і мали кошти на при­дба­н­ня това­рів чи сиро­ви­ни, запро­по­но­ва­них диктатурами.

З цьо­го кола один про­стий вихід – висна­же­н­ня та про­вал дикта­тур. Світ май­бу­тньо­го неми­ну­че ста­не демо­кра­ти­чним. Але, на жаль, такі про­це­си не від­бу­ва­ю­ться за рік чи за два. І на ще біль­ший жаль, ми зараз – саме та кра­ї­на, яка пер­шою опи­ни­ла­ся у цен­трі про­це­су висна­же­н­ня дикта­тур. Нам діста­ла­ся дуже важли­ва і дуже нев­дя­чна роль – роль тра­гі­чно­го героя, яко­му всі захо­пле­но апло­ду­ють і про яко­го забу­ва­ють насту­пно­го дня після його заги­бе­лі. Тому що настає щасли­вий мир­ний час.

Саме тому наше голов­не зав­да­н­ня на 2023 рік – пере­пи­са­ти цей сюжет. Не під­да­ти­ся від­чаю в імлі неви­зна­че­но­сті. Висто­я­ти. Вижи­ти. Перемогти.

01.01.2023

Дже­ре­ло: Збруч

#порт­ни­ков