Югославська трагедія [Віталій Портников]

У 11-му та 12-му номе­рах попу­ляр­но­го радян­сько­го вида­н­ня «Роман-газе­та» за 1951 рік публі­ку­є­ться роман ніко­му не відо­мо­го письмен­ни­ка Оре­ста Маль­це­ва «Юго­слав­ська тра­ге­дія». Кни­га – оче­ви­дна шаблон­на гра­фо­ма­нія – від­ра­зу стає про­па­го­ва­ною і попу­ляр­ною, вида­є­ться вже під твер­дою обкла­дин­кою, автор удо­сто­ю­є­ться Ста­лін­ської пре­мії. У Спіл­ці письмен­ни­ків ні для кого не є секре­том, що Маль­цев напи­сав свій роман за осо­би­стою вка­зів­кою радян­сько­го дикта­то­ра Йоси­па Сталіна.

Чому ж за кни­гу про Юго­сла­вію не взяв­ся жоден інший радян­ський літе­ра­тор, яко­му хоті­ло­ся б вислу­жи­тись перед «вождем»? Чому вибір пар­тій­них інстан­цій зупи­нив­ся на мало­ві­до­мо­му літе­ра­то­рі, про яко­го ні до, ні після напи­са­н­ня цьо­го рома­ну ніхто не згадуватиме?

А тому, що твор­че зав­да­н­ня вигля­да­ло абсур­дним навіть для вір­них сол­да­тів пар­тії, «інже­не­рів люд­ських душ» та при­сто­су­ван­ців. Необ­хі­дно було в об’єм­но­му тво­рі дове­сти, що лідер юго­слав­ських кому­ні­стів Йосип Броз Тіто – захі­дний шпи­гун та фашист, очіль­ник фашист­ської «клі­ки Тіто-Ран­ко­ви­ча», як нази­ва­ли радян­ські про­па­ган­ди­сти режим Юго­сла­вії за іме­на­ми керів­ни­ка кра­ї­ни та голо­ви її спецслужб.

Ще за три роки до появи рома­ну Маль­це­ва мар­шал Тіто вва­жав­ся зраз­ко­вим кому­ні­стом, а зов­сім ніяким не фаши­стом. Він – факти­чно єди­ний із усіх кому­ні­сти­чних ліде­рів – зміг не про­сто закли­ка­ти до пов­ста­н­ня про­ти Рей­ху, а й сфор­му­ва­ти діє­зда­тну пар­ти­зан­ську армію, зда­тну вою­ва­ти з воро­гом. Тіто викли­кав захо­пле­н­ня не тіль­ки Ста­лі­на, а й сою­зни­ків Крем­ля, які зага­лом не мали пози­тив­них емо­цій до керів­ни­ків кому­ні­сти­чних пар­тій. У кра­ї­нах, які вою­ва­ли з Гітле­ром, пар­ти­зан­сько­го мар­ша­ла спри­йма­ли як голов­но­ко­ман­ду­ва­ча сою­зної армії. Ста­лін наго­ро­див його орде­ном «Пере­мо­га»: цю наго­ро­ду отри­му­ва­ли лише радян­ські пол­ко­вод­ці та керів­ни­ки сою­зних армій і дер­жав. Іно­зем­них гро­ма­дян, які здо­бу­ли орден «Пере­мо­га», вза­га­лі за всю його істо­рію було п’ять осіб, серед яких – гене­ра­ли Ейзен­ха­у­ер та Монт­го­ме­рі. Після вій­ни Тіто вда­ло­ся взя­ти під кон­троль всю тери­то­рію дово­єн­ної Юго­сла­вії та при­сту­пи­ти до зраз­ко­вої побу­до­ви соці­а­лі­зму за ста­лін­ським зраз­ком – коле­кти­ві­за­ція, інду­стрі­а­лі­за­ція, кла­со­ва боротьба.

Але Ста­лін посва­рив­ся з Тіто. Надмір­на само­стій­ність кому­ні­сти­чно­го мар­ша­ла його дра­ту­ва­ла, а ще біль­ше дра­ту­ва­ло бажа­н­ня Тіто домі­ну­ва­ти на Бал­ка­нах. Ста­лін нена­ви­дів само­стій­них грав­ців, у його ото­чен­ні після серії чисток зали­ши­ли­ся лише нікчем­но­сті, і нікчем­но­сті ж мали очо­лю­ва­ти факти­чно оку­по­ва­ні Радян­ським Сою­зом «кра­ї­ни наро­дної демо­кра­тії» – всі, хто про­сто зда­ва­ли­ся вожде­ві та його сора­тни­кам осо­би­сто­стя­ми, були роз­стрі­ля­ні або хоча б заа­ре­што­ва­ні, у в’я­зни­цях опи­ни­ли­ся май­же всі май­бу­тні ліде­ри соці­а­лі­сти­чних кра­їн хру­щов­ських та бре­жнєв­ських часів – Янош Кадар, Вла­ди­слав Гомул­ка, Густав Гусак…

А в Юго­сла­вії радян­ських військ не було. Вимо­гу Ста­лі­на про змі­ну керів­ни­цтва пар­тії та кра­ї­ни Тіто від­ки­нув. Тому Ста­лін вирі­шив назва­ти Тіто шпи­гу­ном усіх роз­ві­док, тро­цькі­стом (це було ще дово­єн­не стра­шне зви­ну­ва­че­н­ня) та фаши­стом. Радян­ський Союз роз­по­чав анти­ю­го­слав­ську про­па­ган­ду та під­го­тов­ку дивер­сан­тів, які мали пова­ли­ти нена­ви­сний «фашист­ський режим». Май­бу­тньо­го вбив­цю Тіто, радян­сько­го роз­ві­дни­ка, напра­ви­ли до Бел­гра­да під маскою… посла Коста-Ріки. Але Ста­лі­ну, зви­чай­но ж, хоті­ло­ся ще й рома­ну – щоб усі його воро­ги були викри­ті як літе­ра­тур­ні герої. «Юго­слав­ська тра­ге­дія» від­дзер­ка­лює ці поба­жа­н­ня вождя. У чита­ча не зали­ша­є­ться жодних сум­ні­вів у тому, що Тіто – справ­жні­сінь­кий «фашист», до того ж близь­кий друг і агент іншо­го оче­ви­дно­го «фаши­ста» Він­сто­на Чер­чи­л­ля. Літе­ра­тур­ний Чер­чилль спіл­ку­є­ться з літе­ра­тур­ним Тіто при­бли­зно з такою самою тепло­тою, з якою через деся­ти­лі­т­тя справ­жній Борис Джон­сон спіл­ку­ва­ти­ме­ться з Воло­ди­ми­ром Зелен­ським. Але насправ­ді бри­тан­ський ари­сто­крат Чер­чилль та лідер юго­слав­ських кому­ні­стів Йосип Броз Тіто не були вели­ки­ми дру­зя­ми, під час вій­ни у Вели­кої Бри­та­нії були в Юго­сла­вії свої інтереси.

Тому не тре­ба диву­ва­ти­ся з того, що Путін, його міністр закор­дон­них справ Лав­ров і росій­ські про­па­ган­ди­сти гово­рять про «фашист­ський режим» у Киє­ві. Ста­лін, його міністр закор­дон­них справ Моло­тов та радян­ські про­па­ган­ди­сти гово­ри­ли про «фашист­ський режим» у Бел­гра­ді з такою самою без­глу­здою пере­ко­на­ні­стю. До речі, для Тіто ці зви­ну­ва­че­н­ня були на кра­ще – він порвав не лише зі Ста­лі­ним, а й зі ста­лі­ні­змом, при­пи­нив коле­кти­ві­за­цію й інду­стрі­а­лі­за­цію, а до таєм­но орга­ні­зо­ва­но­го кон­цта­бо­ру від­пра­вив при­хиль­ни­ків Крем­ля, які позна­йо­ми­ли­ся з радян­ським досві­дом на вла­сній шку­рі. Думаю, що і нам роз­рив із Росі­єю та «рус­скім міром» допо­мо­же не про­сто вижи­ти, а й нада­лі жити по-люд­ськи. Я й уяви­ти не можу, що було б з Укра­ї­ною, якби Росія й нада­лі души­ла нас в обіймах.

А що ж «Юго­слав­ська тра­ге­дія», цей пре­мі­йо­ва­ний твір про юго­слав­ських «фаши­стів»? Після смер­ті Ста­лі­на його насту­пни­ки забо­ро­ни­ли пере­ви­да­ва­ти роман, а зго­дом вилу­чи­ли кни­гу з усіх радян­ських кни­га­рень та бібліотек.

І про Оре­ста Маль­це­ва біль­ше ніхто нічо­го ніко­ли не чув.

Дже­ре­ло: Збруч

#порт­ни­ков, #юго­сла­вія