"Коли Діо дає тобі завдання, ти його виконуєш": інтерв'ю з Ліззі Гейл

«З ран­ньо­го дитин­ства я зна­ла, що хочу спів­а­ти… або бути рейн­дже­ром у пар­ку і догля­да­ти за тва­ри­на­ми. Насправ­ді мені було дуже сум­но, бо я не могла зро­зу­мі­ти, як поєд­ну­ва­ти ці дві спра­ви», — роз­по­від­ає вона. З того часу вона спо­сте­рі­га­ла за стрім­ким зле­том Halestorm.

Їй був 21 рік, коли вони під­пи­са­ли кон­тракт з Atlantic Records, ста­ла пер­шою жін­кою, яка вигра­ла «Грем­мі» в кате­го­рії «Най­кра­ще метал-вико­на­н­ня», а її гурт випу­стив п’ять аль­бо­мів — вклю­ча­ю­чи най­важ­чий в кар’є­рі цьо­го­рі­чний «Back From The Dead», — які допо­мо­гли визна­чи­ти рок для ціло­го покоління.

Ліз­зі також здо­бу­ла репу­та­цію від­вер­тої спів­а­чки, яка від­кри­то гово­рить про свою сексу­аль­ність, сто­сун­ки, про­бле­ми з пси­хі­чним здо­ро­в’ям та погля­ди на орга­ні­зо­ва­ну релі­гію. «Я рада пого­во­ри­ти про що зав­го­дно!» — каже вона нам в Zoom, не від­мов­ля­ю­чись ухи­ля­ти­ся від жодно­го запи­та­н­ня. Це її історія.

Яким було твоє виховання?

«Мені поща­сти­ло мати батьків, які мене під­три­му­ва­ли та були тро­хи боже­віль­ни­ми, тому що я не думаю, що зро­би­ла б те, що зро­би­ла, якби не вони. У них була боже­віль­на ідея жити на Аппа­ла­чській стеж­ці в дере­в’я­но­му буди­но­чку, тож з дев’я­ти до 11 років у нас не було сусі­дів, лише я, мій молод­ший брат і мої батьки в лісі, з одні­єю ван­ною кім­на­тою, віталь­нею, кухнею. Це не могло дов­го три­ва­ти, тому ми пере­їха­ли на фер­му у 20 акрів — це у Пен­сіль­ва­нії, вели­ко­му шта­ті — і я виро­сла на цій фер­мі, поки мені не випов­ни­ло­ся 18 років».

А які твої пер­ші спо­га­ди про музику?

«Коли мені було 10 років, і ми були в буди­но­чку в лісі, одні­єю з моїх улю­бле­них речей було блу­ка­ти та спів­а­ти дере­вам. Біль­ше не було чим зайня­ти­ся! Ха-ха-ха! Я уяв­ля­ла, що дере­ва — це гля­да­чі, і вони апло­ду­ють мені.

Коли ми пере­їха­ли на фер­му, у нас наре­шті з’я­ви­ли­ся сусі­ди, і я зна­йшла дру­зів. Вре­шті-решт я взя­ла диски Елі­са Купе­ра та Діо на піжам­ну вечір­ку — це був 1996 рік. Це був поча­ток ери бой­бен­дів (поп­гру­пи з хло­па­ків), тоді була попу­ляр­на Мерая Кері, і так я дізна­ла­ся, що мій смак не обо­в’яз­ко­во від­по­від­ає моді. Ті дів­ча­та диви­ли­ся на мене, як на іно­пла­не­тя­ни­на; я зро­зумі­ла, що в ту ніч я була дива­чкою. Я про­сто люби­ла цю музи­ку. Я виро­сла на тато­вій коле­кції пла­ті­вок Deep Purple, Dio, Black Sabbath, Pink Floyd, Blue Oyster Cult… та епо­ха була дуже важли­вою для мене».

Ти досить рано поча­ла гра­ти у групі.

«Так, я гра­ла на фор­те­пі­а­но з п’я­ти років, а мій брат [Арджей, бара­бан­щик Halestorm] грав на бара­ба­нах з восьми років, так що ми зав­жди дже­ми­ли разом у вітальні.

Влі­тку 1997 року ми вирі­ши­ли зігра­ти нашу пер­шу пісню. Ми їха­ли на цей малень­кий кон­церт, і мій молод­ший брат почав мене дра­ту­ва­ти, кажу­чи: «Сестри­чко, ми не може­мо піти туди як Ліз­зі та Арджей Гейл! Нам потрі­бна назва гур­ту!», а я така: «При­я­те­лю, нам не потрі­бна назва гур­ту, нас тіль­ки двоє!». Він про­сто про­дов­жу­вав торо­чи­ти, і ми ходи­ли туди-сюди, поки він не ска­зав: «Ну, а як щодо Гей­лшторм (Halestorm)?». І я про­сто ска­за­ла «так», щоб заткну­ти його, мов­ляв, «На сьо­го­дні досить!»

Як про­йшов виступ?

«Ми висту­пи­ли, нас букваль­но тря­сло від адре­на­лі­ну після ньо­го! Я пам’я­таю, як ми повер­ну­ли­ся, сіли за кухон­ний стіл, мені було 13, а йому 10, і ми ска­за­ли: «Так, де ще ми може­мо зігра­ти? Як щодо тієї кав’яр­ні? Може на тій вечір­ці? Як щодо висту­пу у ресто­ра­ні Фред­ді за без­ко­штов­не моро­зи­во? Ось так і поча­ла­ся істо­рія гурту».

Існує дав­ня тра­ди­ція, коли бра­ти й сестри гра­ють у гру­пах. Іно­ді це при­зво­дить до справ­жньо­го супер­ни­цтва, але іно­ді це збли­жує людей. На які тру­дно­щі ви натра­пля­ли з Арджилом?

«Ну, ми зав­жди про­сто були один з одним, про­тя­гом три­ва­ло­го пері­о­ду часу — напев­но, до тих пір, поки ми не пере­йшли до сере­дньої шко­ли, і я не від­чу­ла шок: «О, так, у мене можуть бути інші дру­зі!». Ми зав­жди були одно­го рів­ня дива­ку­ва­то­сті. Крім того, ми брат-сестра, а не брат-брат, тож у нас немає тако­го супер­ни­цтва один з одним.

Також є така річ, коли… Я нази­ваю себе виправ­ле­ним інтро­вер­том. Мені дове­ло­ся дуже бага­то пра­цю­ва­ти, щоб ста­ти такою, яка я є, і бага­то чого я навчи­ла­ся від сво­го молод­шо­го бра­та; він наро­див­ся гото­вим до каме­ри, я не думаю, що бачи­ла його нер­во­вим хоч раз у сво­є­му жит­ті. Так що ми нади­ха­є­мо один одно­го по-різно­му. Я — Дін Мар­тін для його Джер­рі Льюїса.

Бороть­ба, яка у нас була, при­йшла тіль­ки в остан­ні роки. Ми й гад­ки не мали, що цей без­глу­здий гурт, який ми ство­ри­ли в сере­дній шко­лі, ста­не такою річ­чю, і тому нам дове­ло­ся навчи­ти­ся носи­ти різні капе­лю­хи. Я беру роль това­ри­ша по гру­пі, і він знає, що я роз­мов­ляю з ним як з уча­сни­ком гру­пи, а не як стар­ша сестра. Нам дове­ло­ся навчи­ти­ся балан­су спіл­ку­ва­н­ня, але є щось магі­чне в тому, що у тво­їй гру­пі є хтось кров­но пов’я­за­ний з тобою».

У вас також було щось на кшталт релі­гій­но­го вихо­ва­н­ня. Як ви зга­ду­є­те про це сьогодні?

«Я дуже рада, що виро­сла на цьо­му боці; я взя­ла те, що мені потрі­бно, і зали­ши­ла те, що мені не потрі­бно. У орга­ні­зо­ва­ної релі­гії є і тем­на сто­ро­на. Я втра­ти­ла інте­рес до неї, коли мені було близь­ко 13 або 14 років. Було бага­то питань, на які ніхто не міг мені від­по­ві­сти, напри­клад: «Чому бути геєм — це пога­но? Чому за це потрі­бно під­да­ва­ти людей остра­кі­зму? Чому так бага­то любо­ві до пев­них людей і нена­ви­сті до інших?». Це було так без­ла­дно. Вре­шті-решт я вирі­ши­ла, сів з батька­ми та ска­за­ла їм, що біль­ше не зби­ра­ю­ся йти в цьо­му напрям­ку. Думаю, що зараз я агно­стик, що межує з атеїзмом».

Чи була якась подія, яка дій­сно нади­хну­ла тебе на це?

«Одним з вели­ких про­зрінь було те, що кожно­го разу, коли я з сім’єю ходи­ла до цер­кви, там була одна пара, і я дру­жи­ла з їхньою донь­кою. Вони були одру­же­ні 12 років, і їх батько від­крив­ся як гей, а його дру­жи­на дуже під­три­му­ва­ла його і не хоті­ла розлучатися.

Я бачи­ла, як цер­ква одра­зу ж виштов­хну­ла його, ніби для ньо­го не було місця і його не пуска­ли назад, і рока­ми вони про­су­ва­ли цю ідею, що ми — спіль­но­та, і до них можна при­хо­ди­ти з чим зав­го­дно, але раптом він став вигнан­цем. Я втра­ти­ла подру­гу і не розумі­ла цьо­го. Я не могла про­дов­жу­ва­ти це підтримувати».

Імо­вір­но, це від­бу­ва­ло­ся в той час, коли ти нама­га­ла­ся при­ми­ри­ти­ся з вла­сною сексуальністю?

«Так, це був мій вла­сний шлях — я не зна­ла, як його назва­ти. У хри­сти­ян­сько­му сере­до­ви­щі вам каза­ли, що це табу, або непра­виль­но, або ми про це не гово­ри­мо. Я пам’я­таю, що від­чу­ва­ла про­ви­ну за це. Пам’я­таю, як у дру­го­му чи тре­тьо­му кла­сі була дів­чин­ка, на ім’я Ерін, і вона поці­лу­ва­ла мене! Це було невин­но або­що, але я пам’я­таю, що це було при­єм­но… але ми могли отри­ма­ти через це неприємності.

Пере­йде­мо до сере­дньої шко­ли, і це зно­ву ста­ло­ся під час ночів­лі в одній з моїх подруг, і тоді вона була дуже цим збен­те­же­на, і ми біль­ше ніко­ли не гово­ри­ли про це. Я не зна­ла, що з цим роби­ти, тому про­сто схо­ва­ла ці дум­ки на потім. І тіль­ки коли мені було близь­ко 19 років, я при­йшла до Джо [Гот­тін­ге­ра, гіта­ри­ста Halestorm] і ска­за­ла: «О, ні, це справ­жня річ у моє­му житті!».

І ти зро­би­ла це досить публічно…

«Так, я роби­ла цю рубри­ку «Запи­тай мене що зав­го­дно» у Твіт­тер при­бли­зно у 2011 році, і я про­сто забу­ла, що ніко­ли не каза­ла про це публі­чно. Це пита­н­ня наді­йшло від когось, хто запи­ту­вав про най­кра­щий спо­сіб роз­по­ві­сти про свою нетра­ди­цій­ну орі­єн­та­цію сво­їй роди­ні, і я від­по­ві­ла: «Ну, як бісе­ксу­аль­на жін­ка, це те, як я це зро­би­ла». І всі зди­ву­ва­ли­ся: «Заче­кай… ти бі?

Так що це було абсо­лю­тно випад­ко­во, але, оче­ви­дно, Роб Гел­форд зро­бив те ж саме, і у нас з ним був шанс пого­во­ри­ти про це, коли ми висту­па­ли перед ними в Оклен­ді. Для мене це був дуже див­ний камінг-аут, але я не хви­лю­вав­ся, що хтось дізна­є­ться про це. Якщо хтось запи­тає, я не зби­ра­ю­ся брехати».

Як це, коли люди так цікав­ля­ться тво­їм осо­би­стим життям?

«Я не звер­таю ува­ги на те, що люди запи­ту­ють… є так бага­то спосо­бів коха­ти, і мені дуже поща­сти­ло, що цьо­го року ми 19 років у сто­сун­ках з Джо… і він тра­гі­чно гете­ро­се­ксу­аль­ний! Ха-ха-ха.

У нас дав­но скла­ла­ся така ситу­а­ція, що він дозво­ляє мені роби­ти те, що я хочу, нам дуже весе­ло разом, і він той, з ким я можу бути сама собою. Я не шукаю ні в кого схва­ле­н­ня, я зна­йшла те, що мені під­хо­дить. Я б заохо­чу­ва­ла кожно­го зна­йти пра­виль­ний шлях у сто­сун­ках і зна­йти спо­сіб бути щасли­вим. Я думаю, що те, що ми не під­да­є­мо­ся тен­ден­ці­ям і роби­мо те, що робить нас щасли­ви­ми, — це про­сто прекрасно».

2000-ні були дій­сно важли­вим часом для жінок у рок-музи­ці. Що ви пам’я­та­є­те про ті роки?

«Ми були пошу­ках лей­блу, і нам весь час гово­ри­ли одне і те ж: «Нам подо­ба­є­ться те, що ви роби­те, але ця шту­ка «жін­ки в гру­пі» про­сто не спра­цює». Потім з’я­ви­ла­ся Емі Лі, Nightwish, Paramore, і тоді я зро­зумі­ла, що ми на пра­виль­но­му шляху!

Я зав­жди вва­жа­ла це без­глу­здим і… я зав­жди зби­ра­ла­ся гра­ти музи­ку у будь-яко­му випад­ку! Я від­чу­ва­ла себе виправ­да­ною. Якщо тебе при­ти­ска­ють до сті­ни, це робить тебе більш рішу­чою, щоб дове­сти цим людям, що вони не пра­ві. Я знаю бага­тьох з цих жінок, осо­бли­во Емі Лі, оскіль­ки ми з нею бага­то гово­ри­ли про це. Зна­до­би­ло­ся лише кіль­ка людей, щоб від­чи­ни­ти ці двері».

Ви діли­ли сце­ну з бага­тьма сво­ї­ми музи­чни­ми геро­я­ми. Про яку зустріч ви зга­ду­є­те з най­біль­шою любов’ю?

«Діо був для мене таким дже­ре­лом натхне­н­ня. Під час туру після релі­зу дебю­тно­го аль­бо­му, нам поща­сти­ло висту­пи­ти на розі­грі­ві у Heaven & Hell в Атлан­тік-Сіті. Ніхто не знав, хто ми такі. Це була оста­н­ня ніч туру, Coheed And Cambria висту­па­ли на розі­грі­ві, але не змо­гли при­йти, а ми про­сто про­їжджа­ли повз. Нам подзво­ни­ли та попро­си­ли їх замі­ни­ти. На що ми зви­чай­но погодилися!

Давай­те від­ра­зу про кінець тієї ночі. Діо вхо­дить до нашо­го авто­фур­го­на і каже: «Зали­шай­те­ся тут, я хочу при­йти та попро­ща­ти­ся, але мені ще потрі­бно дещо під­пи­са­ти». Тож ми диви­мо­ся, як він під­пи­сує все для всіх фана­тів, і фото­гра­фу­є­ться на пам’ять. Він все одно повер­нув­ся, щоб попро­ща­ти­ся. Я ска­за­ла щось про те, що він такий неймо­вір­но люб’я­зний, і що вже ран­ко­ва годи­на, і якщо він про­сто хоче піти та від­по­чи­ти у сво­є­му авто­бу­сі, ми зрозуміємо.

Діо пома­хав паль­цем і ска­зав: «Ліз­зі, це лише мить у часі. Ти ніко­ли не запа­м’я­та­єш кожне місце, де ти висту­па­ла, або кожну люди­ну, з якою ти зустрі­ча­ла­ся, але вони запа­м’я­та­ють зустріч з тобою на все жит­тя, так що зро­би так, щоб це було добре для кожно­го з них!». Так точно, пане Діо! Тому я нама­га­ю­ся ста­ви­ти­ся до сво­їх шану­валь­ни­ків так само. Коли Діо дає тобі зав­да­н­ня, ти його вико­ну­єш. Але тепер я розу­мію, що він зро­бив це для мене, тому що я ніко­ли не забу­ду цей момент! Після того, як він помер, ми дізна­ли­ся, що це був остан­ній кон­церт, який він зіграв, і це боже­ві­л­ля. Тому я дуже вдя­чна за той момент, який ми з ним пережили».

Ви ста­ли пер­шою жін­кою, яка отри­ма­ла «Грем­мі» в номі­на­ції «Кра­щий хард-рок/ме­тал-вико­на­вець» у 2012 році. Це справ­жня гор­дість для вас!

«О, ви що! Важ­ко було пові­ри­ти, що я ста­ла пер­шою. Я пам’я­таю, як роз­мов­ля­ла із хло­пця­ми в гру­пі та каза­ла їм: «Всі ті часи, коли ми дума­ли, що ми боже­віль­ні, що цим займай­мо­ся, ми не були дур­ня­ми та ми мали рацію, коли продовжували!».

Я пиша­ю­ся тим, що висто­я­ла і не послу­ха­ла тих голо­сів, які гово­ри­ли мені, що я не пра­ва, що я повин­на зали­ши­ти сво­їх това­ри­шів по гру­пі, що я повин­на піти шля­хом Брі­тні Спірс. Пора­ди, які я отри­ма­ла від цих стар­ших людей, яких я не послу­ха­ла, зро­би­ли мене тією, ким я є сьо­го­дні. Це було дося­гне­н­ням гур­ту, але це також було й осо­би­стим дося­гне­н­ням для мене».

Про­тя­гом бага­тьох років ти була вели­ким «адво­ка­том» пси­хі­чно­го здо­ро­в’я. Що тебе нади­хну­ло на це?

«Я поча­ла тера­пію на поча­тку свої 30 років, тому що в сере­дній шко­лі у мене були пані­чні ата­ки та депре­сії. Я поси­ла­ю­ся на гру­пу, яка допо­мо­гла мені позбу­ти­ся їх, але я від­чу­ва­ла, що ці почу­т­тя повер­та­ю­ться. Ми з бра­том в нашій сім’ї дотри­му­є­мо­ся прин­ци­пу, що якщо ви ходи­те до сто­ма­то­ло­га для зубів і до ліка­ря для тіла, то вам потрі­бно звер­ну­ти­ся до когось, хто лікує ваш розум.

Так бага­то людей ста­ють таки­ми неймо­вір­но сум­ни­ми або загу­бле­ни­ми, або про­сто вирі­шу­ють поки­ну­ти нас через про­бле­ми, які вони мають. Я ста­ла дуже від­вер­тою, тому що про це потрі­бно гово­ри­ти всім. Чим біль­ше ми нор­ма­лі­зу­є­мо це, тим мен­ше буде самогубств».

Що ще зали­ши­ло­ся вам досягти?

«Мрії ніко­ли не закін­чу­ю­ться. Я хочу поба­чи­ти, як дале­ко ми може­мо заве­сти цей гурт. Ми все ще не гра­ли на ста­діо­ні Вем­блі, у мене все ще немає при­ва­тно­го літа­ка, в мені живе актор­ська жил­ка, і я з раді­стю зіграю гостьо­ву роль в будь-яко­му про­є­кті, який мені спо­до­ба­є­ться. Я про­сто хочу про­дов­жу­ва­ти ство­рю­ва­ти музи­ку і загли­блю­ва­ти­ся у неї, навіть не в яко­сті кар’є­ри, про­сто поди­ви­ти­ся, скіль­ки з трьох акор­дів і прав­ди я можу дати світу».

Аль­бом Halestorm «Back From The Dead» вийшов на лей­блі Atlantic.

#ліз­зі­гейл, #halestorm, #interview