Коло ідентичностей [Віталій Портников]

Одним із голов­них зав­дань режи­му Москов­ської дер­жа­ви сто­сов­но укра­їн­ських земель було їхнє пере­тво­ре­н­ня на про­він­цій­ні при­да­тки імпе­рії. Вже не мало жодно­го зна­че­н­ня, що Київ був цен­тром вели­че­зної ста­ро­дав­ньої дер­жа­ви і дочки його кня­зів одру­жу­ва­ли­ся з євро­пей­ськи­ми монар­ха­ми. У Росії могло бути тіль­ки одне місто. Москва. Далі Санкт-Петер­бург. Потім зно­ву Москва. Сама росій­ська куль­ту­ра демон­струє це з оче­ви­дною від­вер­ті­стю. До Москви! До Москви! – репе­ту­ють геро­ї­ні рома­ну Оле­ксія Тол­сто­го на поча­тку ХХ сто­лі­т­тя. «Москва сльо­зам не вірить» – так нази­ва­є­ться куль­то­вий фільм кін­ця ХХ сто­лі­т­тя, який оспі­вує успіх від­ва­жних «лімі­тниць», що домо­гли­ся пра­ва жити в сто­ли­ці. А якщо не до Москви? Росій­ський письмен­ник Данііл Гра­нін нази­ває своє рідне місто, коли­шню сто­ли­цю імпе­рії, «вели­ким містом з обла­сною долею». Цією хара­кте­ри­сти­кою Санкт-Петер­бур­га все ска­за­но: обла­сна доля. Те, що було при­го­то­ва­не для кожно­го укра­їн­сько­го міста. Сто­лі­т­тя­ми випле­ка­ний ком­плекс непов­но­цін­но­сті, який лише поси­лив­ся за радян­ської влади.

Я заду­мав­ся про це на пре­м’є­рі виста­ви «Львів­ське тан­го» у Теа­трі іме­ні Марії Зань­ко­ве­цької. Можли­во, це скла­дна асо­ці­а­ція для мюзи­клу, але суть, на мою дум­ку, є зро­зумі­лою – його герої не були про­він­ці­а­ла­ми, бо не був про­він­цій­ним дово­єн­ний Львів. Це радян­ська вла­да, яка оста­то­чно утвер­ди­ла­ся тут після Дру­гої сві­то­вої вій­ни, ста­ла нав’я­зу­ва­ти сте­ре­о­тип про­він­цій­но­сті вже й цьо­му свя­тко­во­му євро­пей­сько­му місту – як перед цим нав’я­зу­ва­ла його решті всіх укра­їн­ських міст, що опи­ни­ли­ся під Москвою після поді­лів Поль­щі. Це вже за радян­ських часів утвер­див­ся сте­ре­о­тип, що справ­жньо­го успі­ху вихо­дець зі Льво­ва може досяг­ти у Киє­ві. При­бли­зно так, як вихо­дець із Киє­ва вва­жав, що справ­жній успіх – це потра­пи­ти до Москви.

Твор­цям тепер уже істо­ри­чно­го джа­зо­во­го коле­кти­ву, яким при­свя­че­но виста­ву «Львів­ське тан­го», навіть і на дум­ку не спа­да­ло, що вони обо­в’яз­ко­во мають гра­ти свою музи­ку у Вар­ша­ві, вони хоті­ли під­ко­ри­ти Львів, вони хоті­ли про­де­мон­стру­ва­ти якість укра­їн­ської музи­ки – і тому, вла­сне, їхні мело­дії вико­ну­ють ось уже дев’я­те деся­ти­лі­т­тя. Справ­жня циві­лі­за­ція силь­на людьми, які тво­рять свої міста, а не фурун­ку­лом цен­тру – те, чого в Росії ніко­ли не розумі­ли і не зрозуміють.

Що ціка­во, герої «Львів­сько­го тан­го» так і не дізна­ли­ся, що вони є про­він­ці­а­ла­ми. Пра­кти­чно всі уча­сни­ки джа­зо­вої капе­ли – і Лео­нід Яблон­ський, і Сте­пан Гумі­ні­ло­вич, і, зві­сно,​Бог­дан Весо­лов­ський ста­ли куми­ра­ми укра­їн­ської емі­гра­ції Кана­ди. У Радян­сько­му Сою­зі зали­шив­ся лише Ана­то­лій Кос – але й він став зна­ме­ни­тим ком­по­зи­то­ром Кос-Ана­толь­ським. При цьо­му львів­ським ком­по­зи­то­ром. Не київ­ським і вже тим біль­ше не московським.

Ну і, зви­чай­но, доля Іри­ни Яро­се­вич, Рена­ти Бог­дан­ської, Іре­ни Андерс, про одну яку можна було би зня­ти вели­кий та яскра­вий сері­ал – укра­їн­ська спів­а­чка поча­тку сто­лі­т­тя та муза Бог­да­на Весо­лов­сько­го, радян­ська гастро­лер­ка, улю­бле­на вико­на­ви­ця поль­ських воя­ків, що пер­шою заспі­ва­ла «Чер­во­ні маки під Мон­те-Кас­сі­но», дру­жи­на гене­ра­ла Андер­са та зно­ву укра­їн­ська спів­а­чка, яка вико­нує пісні укра­їн­ських пое­тів кін­ця сто­лі­т­тя на нову музи­ку Весо­лов­сько­го. Ціле коло іден­ти­чно­стей, яке все одно завер­шу­є­ться повер­не­н­ням до себе!

Можна ска­за­ти, що Бог­дан Рев­ке­вич поста­вив спе­ктакль про людей, які були євро­пей­ця­ми тоді, коли це не те, щоб не тре­ба було ніко­му дово­ди­ти, – про це не тре­ба було навіть зами­слю­ва­ти­ся. І разом з ними ми не повер­та­є­мось назад у дово­єн­не мину­ле зно­ву воєн­но­го Льво­ва. Разом із ними ми про­сто опи­су­є­мо те саме коло іден­ти­чно­стей, яке все одно завер­шу­є­ться повер­не­н­ням до себе самих – до людей, яким не потрі­бно зами­слю­ва­ти­ся, чи доста­тньо вони «непро­він­ці­а­ли» і чи доста­тньо вони є «євро­пей­ця­ми». Озир­ні­ться нав­ко­ло – і ви про­сто поба­чи­те, що ми живе­мо в євро­пей­ських містах, які ніко­ли і не були про­він­ці­єю в москов­сько­му розу­мін­ні цьо­го сло­ва. І коли ви вийде­те з теа­тру та поба­чи­те євро­пей­ське місто, то зно­ву почу­є­те танго…

Автор: Віта­лій Портников

#порт­ни­ков