"Космополіс", Дон Делілло

Після не дуже пере­кон­ли­вої ​“Худо­жни­ці тіла” взяв­ся за ще один твір Деліл­ло, наслу­хав­ся на ютуб­чи­ку Макса Несте­лє­є­ва и вирі­шив дати цьо­му авто­ру ще один шанс. Книж­ка малень­ка, плюс екра­ні­зо­ва­на (хтось може пам’я­тає, був в про­ка­ті такий фільм з Пат­тін­со­ном), думав, я не силь­но ризикую. 

Як я поми­ляв­ся! З вели­че­зним запа­сом це най­гір­ше, що я про­чи­тав за остан­ні два-три роки. Пафос, пре­тен­зій­ність, шале­на нудьга та крінж. Це про­сто було боля­че чита­ти. Я не розу­мію, для кого і наві­що це писалось. 

Сюжет насту­пний: моло­дий, супер­кру­тий і успі­шний мільяр­дер не може засну­ти в сво­їх хоро­мах, поре­фле­ксу­вав­ши він вирі­шує піти під­стриг­ти­ся. Для цьо­го він сідає в свій ліму­зин і ката­є­ться по місту. Під час пошу­ку перу­кар­ні він зустрі­ча­є­ться з купою людей, бачить похо­рон­ну про­це­сію яко­гось репе­ра, потра­пляє в епі­центр анар­хіст­сько­го шаба­шу і тд. 

Зви­чай­но, все це супро­во­джу­є­ться пафо­сною нав­ко­ло­фі­ло­со­фі­єю та рефле­ксі­єю, місця­ми це було настіль­ки крін­жо­во, що мені дово­ди­лось закри­ва­ти кни­гу і від­хо­ди­ти. Вау. Я реаль­но вра­же­ний, настіль­ки це було погано.