Лорд Дансені - Харон

Харон схи­ляв­ся впе­ред і гріб. Все було єди­не для його вто­ми. Спра­ва була не в роках або сто­лі­т­тях, але в широ­ких пото­ках часу і в тяж­ко­сті та болю в руках, які ста­ли для ньо­го части­ною рути­ни, ство­ре­ної богами. 

Якби боги посла­ли йому зустрі­чний вітер, це роз­ді­ли­ло б жит­тя в його пам’я­ті на дві рів­ні части­ни. Таким сірим був світ зав­жди там, де він був. І якщо якийсь про­мінь сві­тла про­ни­кав на мить у цар­ство мер­твих, можли­во, на облич­чі такої коро­ле­ви, як Кле­о­па­тра, його очі цьо­го не відчували. 

Див­но було, що мер­тві тепер при­бу­ва­ли в таких кіль­ко­стях. Вони з’яв­ля­ли­ся тися­ча­ми там, де зазви­чай було до п’ятдесяти. 

Не в обо­в’яз­ках Харо­на було роз­мір­ко­ву­ва­н­ня над при­чи­на­ми цих подій. Харон схи­ляв­ся впе­ред і гріб веслами. 

Потім ніхто не з’яв­ляв­ся деякий час. Це було незви­чай­но для богів – не поси­ла­ти ніко­го так дов­го під Землю. 

Але боги зна­ли кра­ще. Потім з’я­ви­ла­ся лише одна люди­на. І малень­ка тінь сиді­ла, трем­тя­чи на само­тній лаві, і вели­кий човен віді­йшов від берега. 

Лише один паса­жир; боги зна­ли кра­ще. І вели­кий і втом­ле­ний Харон гріб і гріб поруч із малень­кою, тихою, трем­тя­чою примарою. 

І звук річки був поді­бний до могу­тньо­го зітха­н­ня, яким Печаль на поча­тку часів була від­зна­че­на серед її сестер, і звук цей не міг помер­ти, поді­бно до від­лу­н­ня люд­сько­го горя, що ширяє над пагор­ба­ми Зем­лі. Ні, цей звук був ста­рий – ста­рий, як час, як біль у руках Харона. 

Потім човен по повіль­ній сірій річці доповз до узбе­реж­жя, і малень­ка, тиха тінь, все ще трем­тя­чи, сту­пи­ла на берег, а Харон стом­ле­но напра­вив човен назад. 

Тоді малень­ка при­ма­ра, що колись була люди­ною, заго­во­ри­ла. «Я оста­н­ня», ска­за­ла вона. 

Ніхто рані­ше не зму­шу­вав Харо­на посмі­ха­ти­ся, ніхто рані­ше не зму­шу­вав його плакати.