Марлон Брандо створив ціле життя для Віто Корлеоне у фільмі Хрещений батько

Під час кастин­гу філь­му «Хре­ще­ний батько» керів­ни­цтво кіно­ком­па­нії Paramount не пого­ди­ло­ся з вибо­ром режи­се­ра Френ­сі­са Фор­да Коп­по­ли на роль залі­зно­го вольо­во­го Віто Кор­ле­о­не — Мар­ло­на Брандо. Після низ­ки касо­вих про­ва­лів, кон­флі­ктів на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку та осо­би­стих про­блем, вони вирі­ши­ли його спи­са­ти як актора.

У сво­їй авто­біо­гра­фії «Пісні, яких мене навчи­ла мама» (Songs My Mother Taught Me) Брандо зізна­є­ться, що навіть він думав, що не під­хо­дить на цю роль:

«Я ніко­ли рані­ше не грав іта­лій­ця, і я не думав, що змо­жу зро­би­ти це успішно.»

Але Брандо довів, що він був іде­аль­ним вибо­ром, про­де­мон­стру­вав­ши гіпно­ти­чний пер­фор­манс, який став куль­то­вим та при­ніс йому пре­мію «Оскар» за най­кра­щу чоло­ві­чу роль (як відо­мо, він від­мо­вив­ся від наго­ро­ди та від­пра­вив пра­во­за­хи­сни­цю корін­них аме­ри­кан­ців Сачін Літл­фе­зер гово­ри­ти від його імені).

Брандо вико­ри­став свій про­ни­кли­вий актор­ський стиль, щоб пере­тво­ри­ти­ся на ста­ро­го сфін­кса-патрі­ар­ха відо­мої мафі­о­зної сім’ї.

Стел­ла Адлер, одна з най­ві­до­мі­ших теа­траль­них педа­го­гів, яка ада­пту­ва­ла уро­ки Костян­ти­на Ста­ні­слав­сько­го, навчи­ла його фізи­чним та емо­цій­ним техні­кам для ство­ре­н­ня прав­до­по­ді­бних пер­со­на­жів та роз­ви­тку при­ро­дної гри. Керу­ю­чи сво­єю фізи­кою та уявою — дво­ма клю­чо­ви­ми еле­мен­та­ми в арсе­на­лі акто­ра — Брандо пере­тво­рить Віто Кор­ле­о­не з типо­во­го лихо­дія на вида­тно­го сім’я­ни­на з бага­тим поза­е­кран­ним жит­тям та історією.

Ста­ні­слав­ський вва­жав, що акто­ри повин­ні буду­ва­ти пове­дін­ку сво­го пер­со­на­жа через кон­кре­тні та здій­снен­ні вчин­ки, такі, які можна спо­сте­рі­га­ти у пов­сяк­ден­но­му житті.

У кни­зі «Somebody: The Reckless Life and Remarkable Career of Marlon Brando», роз­по­від­а­є­ться про один з таких випад­ків. Мар­лон Брандо від­ві­дав вида­тно­го мафі­о­зі з Нью-Джер­сі, спо­сте­рі­га­ю­чи за тим, як бос три­ма­є­ться і вза­є­мо­діє з дру­зя­ми та родиною:

«Він бачив важли­вість добре при­го­то­ва­ної їжі та мар­ко­во­го вина; мане­ри, в якій впли­во­ві дони роз­мов­ля­ли тихи­ми голо­са­ми; те, як чоло­ві­ки нама­га­ли­ся бути люб’я­зни­ми зі сво­ї­ми жін­ка­ми, але водно­час три­ма­ли їх на дру­го­ря­дних ролях; надмір­ну вві­чли­вість до незна­йом­ця, хоч і кіно­зір­ки; все­по­гли­наль­не почу­т­тя la famiglia — вір­но­сті «сім’ї». В цей час, Мар­лон робив мен­таль­ні нота­тки, які мали впли­ну­ти на фільм і на всіх, хто в ньо­му знімався».

Гра Брандо зда­є­ться такою прав­ди­вою, тому що він уві­брав у себе ці реаль­ні жит­тє­ві дета­лі та вико­ри­став їх для ство­ре­н­ня сво­го обра­зу мудро­го дона. Наслі­ду­ю­чи Стел­лу Адлер, яка вчи­ла, як важли­во вико­ри­сто­ву­ва­ти своє тіло для вті­ле­н­ня пер­со­на­жа, Брандо також транс­фор­му­вав свою зов­ні­шність. Він наклав вату під щоки (прим. вата засто­со­ву­ва­ла­ся під час про­слу­хо­ву­ва­н­ня, а під час філь­му­ва­н­ня Мар­лон носив спе­ці­аль­ний про­тез), щоб похо­ди­ти на грі­зно­го буль­до­га, фар­бу­вав своє волос­ся за допо­мо­гою кре­му для взу­т­тя та роз­ви­нув тихий, хри­пкий голос, від­си­ла­ю­чи до дета­лі в кни­зі Маріо П’ю­зо про те, що одно­го разу, у Віто стрі­ля­ли та влу­чи­ли у гор­ло. Ці фізи­чні змі­ни добре пере­да­ють літньо­го чоло­ві­ка, висна­же­но­го тиском сво­го лідер­ства в деда­лі більш жор­сто­ко­му сві­ті. Його облич­чя силь­не і задум­ли­ве, але ніщо не видає його вну­трі­шніх почуттів.

У кни­зі Ста­ні­слав­сько­го «Ство­ре­н­ня пер­со­на­жу» (Building a Character) він пояснює, що зов­ні­шні про­я­ви хара­кте­ру, його мане­ра гово­ри­ти й руха­ти­ся, повин­ні вихо­ди­ти з його вну­трі­шньо­го жит­тя: при­стра­стей, спо­га­дів, пере­ко­нань, думок тощо. Він також заохо­чує акто­рів гли­бо­ко зами­сли­ти­ся над осо­би­стою істо­рі­єю сво­го пер­со­на­жа від наро­дже­н­ня до тепе­рі­шньої опо­віді. Брандо ство­рив Віто скром­ним і тихим чоло­ві­ком, який, як роз­по­від­а­є­ться у Somebody: The Reckless Life and Remarkable Career of Marlon Brando, є «части­ною хви­лі іммі­гран­тів, які при­бу­ли до США на зла­мі сто­літь і були зму­ше­ні плив­ти за течі­єю, щоб вижи­ти, як могли. Він мав такі ж надії та амбі­ції для сво­їх синів, які Джо­зеф П. Кен­не­ді мав для своїх».

При­їхав­ши до Аме­ри­ки само­тньою дити­ною з сіль­ської Іта­лії, Віто пори­нув у зло­чин­ний спо­сіб жит­тя у сво­є­му рішу­чо­му пра­гнен­ні до аме­ри­кан­ської мрії. У філь­мі «Хре­ще­ний батько» Віто дові­ряє свої амбі­ції сино­ві Майклу:

«Я ніко­ли не хотів цьо­го для тебе. Я все жит­тя пра­цюю, ніко­ли не виба­ча­юсь, щоб утри­му­ва­ти свою сім’ю. Я не був тим дур­нем, який тан­цює під чужу дуд­ку. Я зав­жди думав, що коли при­йде твій час, ти ста­неш тим, хто на цій дуд­ці грає. Сена­тор Кор­ле­о­не. Губер­на­тор Кор­ле­о­не. Що ж, не виста­чи­ло часу, Майкл». 

Брандо піді­йшов до обра­зу Віто Кор­ле­о­не в уні­каль­ний спо­сіб, бажа­ю­чи від­окре­ми­ти себе від інших кіно­зо­бра­жень мафі­о­зних лідерів:

«Я поду­мав, що було б ціка­во зігра­ти ганг­сте­ра, можли­во, впер­ше в кіно, який не був би схо­жий на тих пога­них хло­пців, яких грав Едвард Г. Робін­сон, а був би сво­го роду геро­єм, люди­ною, яку тре­ба пова­жа­ти. Крім того, оскіль­ки у ньо­го було стіль­ки вла­ди й без­за­пе­ре­чно­го авто­ри­те­ту, я поду­мав, що буде ціка­вим кон­тра­стом зігра­ти його як м’я­ку люди­ну, на від­мі­ну від Аль Капо­не, який бив людей бейс­боль­ни­ми битами».

Його Віто біль­ше схо­жий на кота, яко­го він ніжно гла­дить на поча­тку «Хре­ще­но­го батька»: мов­ча­зний і роз­ва­жли­вий з про­ни­зли­вим погля­дом. Сво­єю фізи­чною та емо­цій­ною робо­тою Мар­лон Брандо ство­рює ціле жит­тя Віто Кор­ле­о­не за межа­ми того, що ми бачи­мо на екра­ні. Саме цей сти­льо­вий під­хід робить його гру такою, що заворожує.

Автор­ка: Керо­лайн Медден