Маршал Огарков [Віталій Портников]

Поява на радян­ських теле­ві­зій­них екра­нах тоді­шньо­го началь­ни­ка Ген­шта­бу Зброй­них сил Радян­сько­го Сою­зу мар­ша­ла Огар­ко­ва ста­ла одним із най­біль­ших вра­жень моєї юно­сті. Мар­ша­ла можна було бачи­ти про­тя­гом кіль­кох вечо­рів ран­ньої осе­ні 1983 року, коли весь світ був у жасі від чер­го­во­го зло­чи­ну Москви – зни­ще­н­ня пів­ден­но­ко­рей­сько­го «Боїн­га». Огар­ков сто­яв біля вели­кої гео­гра­фі­чної кар­ти з незмін­ною указ­кою і дово­див, що Радян­ський Союз до зни­ще­н­ня літа­ка ніяко­го сто­сун­ку не має, що літак був шпи­гун­ський, що це була про­во­ка­ція Захо­ду… Всі ці виправ­да­н­ня – вже їх і не зга­даю, я запа­м’я­тав тіль­ки мар­ша­ла з указ­кою – були настіль­ки незгра­бни­ми, що було зро­зумі­ло з пер­шо­го погля­ду: мар­шал бре­ше. Але навіть не це мене заці­ка­ви­ло. Мене ціка­ви­ло, чому я, люди­на, яка не від­да­ва­ла зло­чин­но­го нака­зу і не від­по­від­ає за заги­бель ні в чому не вин­них людей, за смерть жінок і дітей, від­чу­ваю пеку­чий сором від того, що бачу, а той, хто цей наказ від­дав, ніяко­го соро­му не від­чу­ває і, зда­є­ться, обтя­жу­є­ться тіль­ки тим, що зму­ше­ний дава­ти якісь без­глу­зді поясне­н­ня. Вби­ли – і точка!

Через шість чи сім років після цієї транс­ля­ції я неспо­ді­ва­но опи­нив­ся поряд з мар­ша­лом Огар­ко­вим на одно­му з крем­лів­ських з’їздів. Мар­шал уже не був началь­ни­ком Ген­шта­бу, дав­но вийшов у від­став­ку й очо­лю­вав без­глу­зду вете­ран­ську орга­ні­за­цію. Але він усе ще мав без­пе­ре­чний авто­ри­тет серед вій­сько­вих. Він сто­яв серед обві­ша­них орде­на­ми тов­стих гене­ра­лів – впев­не­на люди­на з облич­чям ста­рої риби – і пере­ко­ну­вав їх, що тре­ба висту­пи­ти про­ти Гор­ба­чо­ва. «Хай навіть Борь­ка, тіль­ки не цей. Цей нері­шу­чий, він тіль­ки все зруй­нує», – казав Огар­ков, а гене­ра­ли слу­хня­но кива­ли соба­чи­ми головами.

– Про­ба­чте, будь ласка, това­ри­шу мар­ша­ле Радян­сько­го Сою­зу, – звер­нув­ся я до героя теле­ві­зій­них виправ­дань, – чи може рішу­чість убе­рег­ти від помилок?

Огар­ков роз­вер­нув­ся в мій бік на пів кор­пу­су, губи його зне­ва­жли­во стиснулися.

– Рішу­чість – запо­ру­ка пере­мог, юна­че, – виці­див він. – Запо­ру­ка будь-яких перемог.

І він зно­ву від­вер­нув­ся. Але я запа­м’я­тав його очі. Облич­чя було риб’я­чим, а очі були не риб’я­чі. Це були залі­зні очі з жов­тим хижим вогни­ком. Очі вбивці.

Саме тому спо­гад про Огар­ко­ва дозво­лив мені без осо­бли­во­го зди­ву­ва­н­ня сприйня­ти нови­ну про чер­го­ве зни­ще­н­ня росі­я­на­ми паса­жир­сько­го літа­ка у 2014 році. Для росій­ських вій­сько­вих, для росій­сько­го суспіль­ства зага­лом заги­бель ні в чому не вин­них людей – це про­сто части­на вій­сько­вої такти­ки, можли­вість пока­за­ти, що ми й так умі­є­мо, а тому ви повин­ні боя­ти­ся. Це демон­стра­ція можли­во­стей, яку вига­да­ли зов­сім не за Путі­на, яка була части­ною росій­ської полі­ти­ки зав­жди. Ми може­мо вва­жа­ти, що це була помил­ка, що насправ­ді росі­я­ни хоті­ли зби­ти укра­їн­ський вій­сько­вий літак. Хоча насправ­ді це може бути зов­сім не так – я думаю, що хоті­ли зби­ти свій вла­сний цивіль­ний літак, щоб виправ­да­ти про­дов­же­н­ня втор­гне­н­ня в Укра­ї­ну і необ­хі­дність зни­щи­ти «нацист­ський режим». Але це не є таким важли­вим. А важли­вим є те, що після того, як зло­чин було ско­є­но, у Москві зов­сім не ста­ли дума­ти, як виправ­да­ти­ся, виба­чи­ти­ся, вийти з ситу­а­ції без втра­ти репу­та­ції. Ні, дума­ти ста­ли про те ж, про що дума­ли у 1983 році – як вико­ри­ста­ти вла­сний зло­чин для вла­сної ж кори­сті. 1983 року Огар­ков нама­гав­ся дове­сти, що аме­ри­кан­ці нав­ми­сно засла­ли до радян­сько­го пові­тря­но­го про­сто­ру паса­жир­ський літак із роз­ві­ду­валь­ною метою. 2014 року росій­ські про­па­ган­ди­сти вига­ду­ва­ли одну за одною вер­сію про те, як Укра­ї­на зби­ла росій­ський літак, – і роби­ли це так часто, що навіть у най­ін­фор­мо­ва­ні­ших людей поча­ли закра­да­ти­ся сум­ні­ви. Осо­бли­вість росій­ських чинов­ни­ків і про­па­ган­ди­стів не тіль­ки в тому, що вони постій­но бре­шуть, – а в тому, що вони вірять у вла­сну бре­хню, і тому вигля­да­ють пере­кон­ли­во для тих, хто не може зро­зу­мі­ти, яке це феє­ри­чне задо­во­ле­н­ня – бре­ха­ти без соро­му! А тим часом у цій бре­хні без соро­му і поля­гає баналь­ність росій­сько­го зла.

Тому я не дуже тур­бу­ю­ся про долю Іго­ря Стрєл­ко­ва після судо­во­го виро­ку. У каме­ру Гаазь­ко­го три­бу­на­лу Стрєл­ков явно не потра­пить – швид­ше його лікві­ду­ють свої ж через непо­трі­бність. Та й потім, хіба Стрєл­ков при­ймав ріше­н­ня про зни­ще­н­ня паса­жир­сько­го літа­ка? Всі ми чудо­во зна­є­мо, що це ріше­н­ня при­йма­ла та сама люди­на, яка вза­га­лі не підо­зрює, що існу­ють доко­ри сум­лі­н­ня та кая­т­тя. Нато­мість впев­не­ний, що рішу­чість – запо­ру­ка будь-яких перемог.

Як і мар­шал Огарков.

Мар­шал, який пока­зав, що можна зни­щи­ти паса­жир­ський літак і про­дов­жи­ти вій­сько­ву кар’є­ру як ні в чому не бува­ло. Мар­шал, яко­го про­дов­жу­ва­ли, між іншим, пова­жа­ти не лише у Радян­сько­му Сою­зі, а й у «новій Росії». Після при­хо­ду до вла­ди Бори­са Єль­ци­на Огар­ко­ва повер­ну­ли з вете­ра­нів у радни­ки вже росій­сько­го міні­стер­ства обо­ро­ни і похо­ва­ли з нале­жни­ми поче­стя­ми. Ніко­му в день смер­ті Огар­ко­ва навіть не спа­ло на дум­ку запи­та­ти – а чи гідна їх люди­на, яка ухва­лю­ва­ла ріше­н­ня про зни­ще­н­ня паса­жир­сько­го літа­ка, а потім ще й публі­чно захи­ща­ла свій зло­чин у теле­ві­зій­но­му ефірі.

До царю­ва­н­ня Путі­на зали­ша­ло­ся всьо­го шість років.

Дже­ре­ло: Збруч

#порт­ни­ков