На 91-му році життя помер легендарний режисер, один з піонерів французької нової хвилі Жан-Люк Ґодар

Кінець ери кіне­ма­то­гра­фа настав.

Як пові­дом­ляє Hollywood Reporter, пер­шою про це пові­до­ми­ла фран­цузь­ка газе­та Liberation.

Пізні­ше сім’я Года­ра поши­ри­ла заяву:

«Ніякої офі­цій­ної цере­мо­нії не буде, Жан-Люк Годар помер мир­но у сво­є­му будин­ку в ото­чен­ні сво­їх близь­ких. Його тіло буде спалено».

Годар був натхнен­ни­ком для бага­тьох, і для мене осо­би­сто, через те, як він почи­нав свій шлях. Режи­сер з’я­вив­ся на кіно­сце­ні як кри­тик, бага­то разів писав для Cahiers du Cinema у 1950‑х роках, перш ніж у 1960 році пере­йшов до кіне­ма­то­гра­фа. Пре­м’є­ра його пер­шо­го філь­му «На остан­ньо­му поди­ху» від­бу­ла­ся того ж року на Бер­лін­сько­му кіно­фе­сти­ва­лі, де він отри­мав «Срі­бно­го ведме­дя». Фільм змі­нив кіне­ма­то­граф, як він був відо­мий на той час, вклю­чив­ши в ньо­го мета­еле­мен­ти, в тому числі руй­ну­ва­н­ня четвер­тої сті­ни та рва­ний мон­таж (jump cut) у кадрі. Джин Сіберг і Жан-Поль Бель­мон­до зігра­ли голов­ні ролі у філь­мі й ста­ли голов­ни­ми грав­ця­ми у сві­ті фран­цузь­кої «нової хвилі».

За сло­ва­ми The Hollywood Reporter:

«Голов­ним вне­ском Года­ра в кіне­ма­то­граф була його ідея про те, що фільм — це водн­час й істо­рія, яку він роз­по­від­ає, і істо­рія само­го філь­му — як він був зро­бле­ний і як гля­да­чі його спри­йма­ють. Всі філь­ми Года­ра були, в пев­но­му сен­сі, про кіно».

За остан­ні 50 з гаком років Годар зняв близь­ко 70 робіт, серед яких худо­жні, доку­мен­таль­ні, коро­тко­ме­тра­жні та теле­ві­зій­ні філь­ми. Він пра­цю­вав у кіль­кох різних жан­рах, від ран­ніх робіт, що від­да­ють дани­ну епо­хи попар­ту, в якій він наро­див­ся, до пізніх робіт над гол­лі­вуд­ськи­ми та полі­ти­чни­ми філь­ма­ми напри­кін­ці 1960‑х і впро­довж 1970‑х років. Пізні­ше, у 70‑х та 1980‑х роках, він почав екс­пе­ри­мен­ту­ва­ти з вза­є­мо­зв’яз­ком між відео та фра­гмен­тар­ни­ми роз­по­від­я­ми, а в 1990‑х роках про­дов­жив пра­цю­ва­ти над авто­біо­гра­фі­чни­ми та істо­ри­чни­ми мон­та­жни­ми фільмами.

Але він про­дов­жу­вав нама­га­ти­ся впро­ва­джу­ва­ти інно­ва­ції й в похи­ло­му віці. Його пізні­ші робо­ти, вклю­ча­ю­чи «Соці­а­лізм» 2010 року та «Про­ща­вай, мова» 2014 року, вико­ри­сто­ву­ва­ли еле­мен­ти 3D, а також відео­те­ле­фон­ні кадри та суб­ти­три, нама­га­ю­чись про­дов­жи­ти екс­пе­ри­мен­ти з філь­мом та історією.

Оби­два філь­ми були пока­за­ні в кон­кур­сній про­гра­мі Канн­сько­го кіно­фе­сти­ва­лю та отри­ма­ли, від­по­від­но, Приз журі та Спе­ці­аль­ну Золо­ту паль­мо­ву гіл­ку, всу­пе­реч тому, що рані­ше Годар ніко­ли не отри­му­вав голов­но­го при­зу на цьо­му фести­ва­лі. У 2010 році він був від­зна­че­ний поче­сним «Оска­ром», але ніко­ли не отри­му­вав пре­мії «Сезар» у Фран­ції, попри дві номінації.

Годар якось сказав:

«Той, хто стри­бає в поро­жне­чу, не пови­нен нічо­го поясню­ва­ти тим, хто сто­їть і дивиться».

Він саме так і робив, і він ніко­му не був зобо­в’я­за­ний поясню­ва­ти, чому, але він давав їм це з кожною новою робо­тою, яку випу­скав. Кіне­ма­то­гра­фу буде дуже не виста­ча­ти його від­да­но­сті та осо­би­стої при­хиль­но­сті до сво­єї справи.

Автор: Лекс Бріскузо