Одному з найкращих фільмів 21 століття виповнилося 15 років

Сьо­го­дні лон­грід-пере­клад про один з моїх най­улю­бле­ні­ших фільмів.
***

Режи­сер Ендрю Домі­нік випу­скає в про­кат свій новий фільм Біляв­ка, який став пер­шим філь­мом з рей­тин­гом NC-17, який коли-небудь вихо­див на стри­мін­го­вих сер­ві­сах. Біляв­ка вже отри­ма­ла похва­лу за пер­фор­манс Ани де Армас, але стрі­чка також свто­ри­ла супе­ре­чки, як і остан­ній худо­жній фільм Домі­ні­ка Killing Them Softly з Бре­дом Піт­том у голов­ній ролі.

Цей фільм вийшов десять років тому, в той час, як філь­мо­гра­фія Домі­ні­ка бере свій поча­ток ще з 2000 року, коли він дебю­ту­вав як режи­сер з філь­мом Chopper. Після ньо­го була семи­рі­чна пере­р­ва, але насту­пний фільм був вар­тий очі­ку­ва­н­ня, 21 вере­сня він від­свя­тку­вав свою 15-ту річницю.

Біляв­ка при­свя­че­на істо­рії зна­ме­ни­то­стей та реві­зіо­ні­зму — двом нара­тив­ним силам, що так само пра­цю­ють у The Assassination of Jesse James by the Coward Robert Ford, який зали­ша­є­ться не лише най­кра­щим філь­мом Домі­ні­ка, але й одним з най­кра­щих філь­мів 21-го століття.

В одно­му з епі­зо­дів под­ка­сту Team Deakins, опе­ра­тор Роджер Дікінс, який отри­мав номі­на­цію на пре­мію «Оскар» за робо­ту над філь­мом, роз­по­вів, що Домі­нік запов­нив дов­гий кори­дор у виро­бни­чо­му офі­сі стрі­чки зобра­же­н­ня­ми-рефе­рен­са­ми для кожної сце­ни у філь­мі. Дікінс порів­няв ефект від цих зобра­жень з «сим­фо­ні­чною пое­мою», досвід якої, чле­ни зні­маль­ної коман­ди погли­на­ли, гуля­ю­чи коридором.

Сам фільм має схо­жий ефект, пере­но­ся­чи гля­да­ча у послі­дов­ність пре­кра­сних обра­зів: чарів­ні кра­є­ви­ди та роз­ми­ті віньє­тки, які крізь сер­па­нок міфу та пам’я­ті обрам­ля­ють мелан­хо­лій­ну істо­рію про ідо­ло­по­клон­ство, яке пішло хибним шля­хом. Це той випа­док, коли гля­дач лег­ко може сиді­ти та чека­ти на кожен новий кадр, щоб зро­би­ти скрин­шот, це таке ж саме від­чу­т­тя коли б ви сти­ка­ли­ся з одним фото­ге­ні­чним об’є­ктом за іншим у реаль­но­му житті.

Серед рефе­рен­сів Домі­ні­ка були кадри з філь­му Тер­рен­са Малі­ка Days of Heaven (в яко­му зні­мав­ся Сем Шепард, який тут грає Френ­ка Джейм­са), а іншо­го разу Домі­нік назвав Badlands Малі­ка одним з най­ви­да­тні­ших філь­мів усіх часів і наро­дів. Цей вплив можна поба­чи­ти як в опе­ра­тор­ській робо­ті, так і в без­за­сте­ре­жно­му вико­ри­стан­ні зака­дро­во­го голо­су Г’ю Рос­са, який висту­пив пер­шим помі­чни­ком мон­та­же­ра філь­му. Це надає The Assassination of Jesse James літе­ра­тур­ної яко­сті, що від­по­від­ає сво­їм корі­н­ням одно­ймен­ній істо­ри­чній нове­лі Рона Хансена.

Роберт Форд (Кей­сі Аффлек) пра­гне сла­ви. У ньо­го під ліж­ком лежить короб­ка з істо­рі­я­ми про Джес­сі Джейм­са, і він вірить, що йому теж суди­ло­ся ста­ти вели­ким, однак чле­ни бан­ди Джейм­са зро­бле­ні з більш суво­ро­го мате­рі­а­лу ніж він. Це жор­сто­кі зло­чин­ці, лоя­лі­сти Пів­дня і «дрі­бні зло­дії», які мало пова­жа­ють жінок і ще мен­ше пова­жа­ють того, хто пере­міг у Гро­ма­дян­ській вій­ні. Вони жар­ту­ють про вбив­ство Лін­коль­на, спів­а­ють анти­пів­ні­чні пісні та носять білі маску­валь­ні хус­тки на облич­чі під час погра­бу­ва­н­ня потя­гів, де Джес­сі «під­сві­чу­є­ться» як цен­траль­на фігу­ра, яка може зупи­ня­ти собою локомотиви.

Коли іскри летять від гальм потя­га, осві­тлю­ю­чи людей в білих ган­чір­ках на обли­чі у лісі вздовж колії, цей образ від­ра­зу нага­дує як Ку-клукс-клан, так і The Elephant Man Деві­да Лін­ча. Про­те ці роз­бій­ни­ки, вті­ле­ні таки­ми відо­ми­ми осо­ба­ми, як Сем Роквелл і Дже­ре­мі Рен­нер, і таки­ми впі­зна­ва­ни­ми акто­ра­ми, як Гар­рет Діл­ла­хант і Пол Шнай­дер, опи­са­ні як про­сті «сіль­ські хло­пці», яких бра­ти Джеймс завер­бу­ва­ли лише тому, що справ­жні чле­ни їхньої бан­ди були мер­тві або пере­бу­ва­ли у в’я­зни­ці. Вони є екві­ва­лен­том ото­че­н­ня рок-зір­ки. Єди­на справ­жня рів­ня Джес­сі — це Френк, який гото­вий піти на пенсію.

У свої 19 років Форд займає най­ниж­чу схо­дин­ку в ієрар­хі­чній дра­би­ні, над ним постій­но жар­ту­ють хло­пці. Його нама­га­н­ня втер­ти­ся в дові­ру до бра­тів Джейм­сів від­дає від­ча­єм. Френ­ка настіль­ки від­штов­хує його уле­сли­ва мане­ра, що він про­га­няє Фор­да під дулом пісто­ле­та, кажу­чи йому: «У тебе немає потрі­бних яко­стей». Можли­во, з чистої заба­ви Джес­сі більш тер­пи­мий до цьо­го хло­пця, але коли Форд каже йому, що читав про його витів­ки, Джес­сі під­ри­ває свій вла­сний міф, кажу­чи: «Це все бре­хня, ти ж знаєш».

У при­ва­тні момен­ти Джес­сі справ­ді демон­струє вра­зли­вість і жаль з при­во­ду того, ким він став, але така його мін­ли­ва нату­ра, ніби його люди зв’я­за­ли­ся з самою Смер­тю: загроз­ли­вою фігу­рою зі змі­я­ми, що зви­ва­ю­ться нав­ко­ло ньо­го, який нака­зує пере­хо­жим ста­ти на колі­на і моли­ти­ся, перш ніж він вб’є їх, або з’яв­ля­є­ться в каю­тах сво­їх най­ближ­чих зем­ля­ків без попе­ре­дже­н­ня, а потім їде за ними, наче сама смерть.

У поїзді ми ста­є­мо свід­ка­ми того, як Джес­сі недба­ло б’є цивіль­но­го і мало не стрі­ляє йому в голо­ву, зали­ша­ю­чи його не застре­ле­ним у калю­жі його кро­ві тіль­ки після того, як Ед Міл­лер бла­гає про його жит­тя. Пізні­ше, коли Джес­сі дізна­є­ться, що Ед пле­те змо­ву про­ти ньо­го, він стрі­ляє йому в спи­ну. Діку Лід­ді­лу також набри­дло, осо­бли­во, коли Джес­сі душить дити­ну, в той час, як від­но­си­ни Джес­сі з Фор­дом і його бра­том Чар­лі міцні­ють, та він стає все більш параноїдальним.

Коро­на важить заба­га­то. Це одна з най­кра­щих робіт Піт­та, яка не посту­па­є­ться його оска­ро­но­сній ролі в Once Upon a Time in Hollywood або будь-якій його спів­пра­ці з Деві­дом Фін­че­ром. Без сум­ні­ву, він має нале­жну зір­ко­ву якість, щоб зігра­ти «супер­зір­ку Джес­сі Джейм­са», але його виступ у цьо­му філь­мі такий автен­ти­чний, що зму­шує пові­ри­ти, що він міг би бути справ­жньою люди­ною 1880‑х років.

Всі чогось хочуть від Джес­сі або очі­ку­ють, що він буде чимось. Він ото­че­ний при­сто­су­ван­ця­ми, але він від­ме­жо­ву­є­ться від їхньо­го уяв­ле­н­ня про ньо­го і навіть від вла­сних вчин­ків (гово­рить про себе в тре­тій осо­бі, коли зізна­є­ться Чар­лі у вбив­стві Еда). Він також бачить їх наскрізь і їхні неви­слов­ле­ні обра­зи, ресен­ти­мен­ти, які гни­ють під їхнім обожнюванням.

Форд вва­жає, що у ньо­го з Джес­сі бага­то спіль­но­го; він неохо­че пере­ра­хо­вує це за обі­днім сто­лом одно­го вечо­ра, про­по­ну­ю­чи такі химер­ні зв’яз­ки, як, напри­клад той факт, що в них обох є бра­ти з шістьма літе­ра­ми в іме­ні. Одно­го разу Джес­сі каже: «Я не можу зро­зу­мі­ти: ти хочеш бути схо­жим на мене, чи ти хочеш бути мною?».

До кін­ця філь­му Форд стає і тим, і іншим — він сам стає жер­твою того ж циклу обо­жню­ва­н­ня, демо­ні­за­ції та, вре­шті-решт, само­губ­ства, яке є невід­діль­ною части­ною тем­ної сто­ро­ни покло­ні­н­ня ідо­лам. «З того часу, як я себе пам’я­таю, Джес­сі Джеймс був зав­біль­шки з дере­во», — гово­рить Форд, і це дере­во він має намір зрубати.

The Assassination of Jesse James by the Coward Robert Ford пока­зує, як лег­ко захо­пле­н­ня пере­ро­стає в обу­ре­н­ня, а сла­ва пере­тво­рю­є­ться на пога­ну сла­ву. Не нази­ва­ю­чи імен, досить ска­за­ти, що можна наве­сти без­ліч кіно- і теле­фран­шиз, де фана­ти ніби­то пра­гнуть вби­ти те, що вони колись люби­ли. Форд робить це з того само­го пісто­ле­та, який пода­ру­вав йому Джес­сі, але перед цим він нишпо­рить по поро­жньо­му коте­джу Джес­сі, інвен­та­ри­зує його одяг, при­мі­ряє його капе­люх, від­пи­ває з його склян­ки води, зала­зить у його ліжко.

«Я був ніким все своє жит­тя», — каже Форд. «Я був дити­ною. Я був тим, кому вони дава­ли обі­цян­ки, які ніко­ли не вико­ну­ва­ли». Це почу­т­тя пра­ва, яке він від­чу­ває — пере­ко­на­н­ня, що йому щось обі­ця­ли — стає чор­ною дірою все­ре­ди­ні ньо­го, погли­на­ю­чи його героя Джес­сі, його бра­та Чар­лі, і, наре­шті, само­го Форда.

Одна з най­ці­ка­ві­ших речей у The Assassination of Jesse James — це те, що фільм закін­чу­є­ться не вбив­ством — обі­ця­ною смер­тю Джес­сі, а смер­тю Фор­да. Дуже часто тре­тій акт філь­му при­свя­че­ний вели­ко­му про­ти­сто­ян­ню, але в цьо­му філь­мі йде­ться про про­ти­сто­я­н­ня Фор­да з самим собою. Фільм пока­зує всі наслід­ки його дій, як він спо­ча­тку отри­мує виго­ду від сво­їх про­сту­пків у пошу­ках сла­ви, а потім вони з’ї­да­ють його, і його ім’я стає сино­ні­мом зра­ди та боягузтва.

Форд, оче­ви­дно, є фігу­рою Юди (Джес­сі добро­віль­но від­дає себе на смерть на насту­пний день після Вер­бної неді­лі, і зга­ду­є­ться, що Форд читав про похо­рон у Стра­сну п’я­тни­цю), але саме його бра­та спі­тка­ла доля Юди. На сце­ні Форд зму­ше­ний зно­ву і зно­ву від­тво­рю­ва­ти свій зло­чин, але йому вда­є­ться кра­ще жити з почу­т­тям про­ви­ни та навіть зна­йти спіль­ну мову з коле­гою по сце­ні, Доро­ті Еванс (Зоуї Деша­нель). «За його вла­сни­ми під­ра­хун­ка­ми, Боб вби­вав Джес­сі понад 800 разів, — роз­по­від­ає опо­від­ач. «Він підо­зрю­вав, що ніхто в істо­рії так часто і публі­чно не повто­рю­вав акт зради».

Зі сво­го боку, Джес­сі, який одно­го разу ска­зав: «Вся Аме­ри­ка висо­кої дум­ки про мене», стає мото­ро­шним цир­ко­вим атра­кціо­ном, комер­ці­а­лі­зо­ва­ним настіль­ки ж у смер­ті, наскіль­ки й при жит­ті — його труп вистав­ля­ють на льо­ду, і ми бачи­мо його від­би­т­тя в об’є­кти­ві каме­ри, перш ніж Домі­нік і Дікінс пока­зу­ють нам натовп гля­да­чів, що зібрав­ся нав­ко­ло ньо­го. Скіль­ки з нас є серед них?

З музи­кою Ніка Кей­ва та Вор­ре­на Еллі­са The Assassination of Jesse James by the Coward Robert Ford зали­ша­є­ться філь­мом, що зача­ро­вує, філь­мом, який бага­то гово­рить про скла­дно­щі, що вини­ка­ють, коли ми усві­дом­лю­є­мо, що наші куми­ри фаль­ши­ві, як і ми самі.

Пере­клад: Кіно | Арт — t.me/kinoIart/45
Кадри: t.me/formacont/445
Автор: Джо­шуа Мейер

#andrewdominik, #theassassinationofjessejamesbythecowardrobertford #kinoart, #bradpitt, #caseyaffleck