Операція «Хатіко»: як українські морпіхи звільнили село, щоб вирватися з оточення

Автор: Євген Соло­ни­на (Повер­нись Живим)

Укра­їн­ські мор­ські піхо­тин­ці діють смі­ли­во, впев­не­но та ціл­ком неспо­ді­ва­но для воро­га. В пев­ні момен­ти, коли зда­є­ться, що все про­па­ло — такий під­хід рятує життя.

Цю істо­рію нам роз­по­вів снай­пер одні­єї з бри­гад мор­ської піхо­ти, яка зараз від­би­ває наші зем­лі на Пів­дні. Роз­мо­ва від­бу­ла­ся про­сто на пози­ці­ях мор­пі­хів, коли ми при­ве­зли їм снай­пер­ське обла­дна­н­ня, при­дба­не зав­дя­ки вашим внескам.

…Влі­тку, на поча­тку укра­їн­сько­го кон­тр­на­сту­пу, лінія фрон­ту могла змі­ню­ва­ти­ся за ліче­ні годи­ни. Одно­го разу гру­пи мор­пі­хів та десан­тни­ків, які вису­ва­ли­ся на пози­ції, потра­пи­ли в засід­ку, а потім в ото­че­н­ня. Ворог, готу­ю­чи пас­тку для укра­їн­ських вої­нів, був впев­не­ний, що не лишив їм жодно­го шан­су. Він дуже помилявся.

«Покли­чте сюди наших «Хаті­ко»! — гукає коман­дир під­роз­ді­лу, сто­я­чи на подвір’ї поки­ну­тої про­ми­сло­вої зони. Спер­шу до ньо­го під­бі­гає вів­чар­ка, зази­рає в очі, потім неви­му­ше­но лягає поруч у пилю­ку. За хви­ли­ну під­хо­дять двоє моло­дих бій­ців-снай­пе­рів з гвин­тів­кою, при­ці­лом і новою три­но­гою, які вони, оче­ви­дно, саме лашту­ва­ли до неї.

«Роз­ка­жіть, як ви нас тоді чека­ли в селі Ч…», — каже коман­дир, маха­ю­чи рукою при­бли­зно в той бік, звід­ки чути глу­хі «вихо­ди» артилерії.

МОР­ПІ­ХИ ПІД ПЕРЕ­ХРЕ­СНИМ ВОГНЕМ ЗІ ЗБРО­ЄЮ ВИСТРИ­БУ­ВА­ЛИ З МАШИН, ВІД­КО­ЧУ­ВА­ЛИ­СЯ ВБІК І ХОВА­ЛИ­СЯ В «ЗЕЛЕН­ЦІ»

… Того ран­ку рота вису­ну­ла­ся на рані­ше визна­че­ні пози­ції непо­да­лік межі Мико­ла­їв­щи­ни та Хер­сон­щи­ни. Але все пішло не за планом.

«Через три годи­ни роз­ві­дни­ки повер­ну­ли­ся і допо­ві­ли, що нас ото­чу­ють: ворог при­хо­ва­но обі­йшов нас з боків, — при­га­дує снай­пер. — Вирі­шу­є­мо про­ри­ва­ти­ся. Виїха­ли назад… Як вияви­ло­ся — про­сто на засід­ку, яку вла­шту­вав ворог. Наша автів­ка була в голо­ві коло­ни, тому росі­я­ни поці­ли­ли її пер­шою. Ми всти­гли з неї десантуватися».

Мор­пі­хи до тако­го роз­ви­тку подій були гото­ві: під пере­хре­сним вогнем вони зі збро­єю та боє­ком­пле­ктом вистри­бу­ва­ли з машин, від­ко­чу­ва­ли­ся вбік і хова­ли­ся в «зелен­ці». Ворог про­дов­жу­вав вогонь, під­па­лю­ю­чи вже поро­жній транспорт.

«Ми прийня­ли бій, зібрав­ши в посад­ці всіх, хто вці­лів. Решта коло­ни роз­ді­ли­ла­ся та змо­гла про­рва­ти­ся інши­ми доро­га­ми, а ще вивез­ти всіх пора­не­них. Наша гру­па факти­чно від­тя­гну­ла вогонь на себе і допо­мо­гла біль­шо­сті вря­ту­ва­ти­ся. Але тепер ми мали подба­ти про себе самі», — снай­пер робить пау­зу, ніби для того, щоб погла­ди­ти пса коло його ніг.

«МИ НАМА­ГА­ЛИ­СЯ ЗНА­ЙТИ БЕЗ­ПЕ­ЧНИЙ ПРО­МІ­ЖОК, ЩОБ ВНО­ЧІ ВСІХ ВИВЕСТИ»

Для гру­пи з понад 20 бій­ців (мор­ських піхо­тин­ців та кіль­кох десан­тни­ків з іншо­го під­роз­ді­лу) почав­ся один з най­важ­чих днів у їхньо­му житті.

Вони пере­су­ва­ли­ся низь­ко­ро­сли­ми посад­ка­ми. Росі­я­ни, на щастя, вже стрі­ля­ли нав­ма­н­ня, бо не були пев­ні, чи вийшов хтось із засід­ки живим. Так вийшли на ту око­ли­цю села, з якої все поча­ло­ся. Роз­о­се­ре­ди­ли­ся і доче­ка­ли­ся сутінків.

Наші спів­ро­змов­ни­ки-снай­пе­ри взя­ли на себе розвідку:

«Ми нама­га­ли­ся зна­йти без­пе­чний про­мі­жок, щоб вно­чі всіх виве­сти. Але вияви­ли, що нав­ко­ло, на дистан­ції 3 кіло­ме­три, у росі­ян було в кожній посад­ці по одній БМП (бойо­вій маши­ні піхо­ти) та щонай­мен­ше по взво­ду осо­бо­во­го скла­ду. Ворог взяв нас в ото­че­н­ня досить професійно».

Ситу­а­ція вигля­да­ла без­ви­хі­дною. Але — не для мор­ських піхо­тин­ців! Вони вирі­ши­ли йти в ата­ку: захо­пи­ти і зачи­сти­ти село, закрі­пи­ти­ся в ньо­му і далі при наго­ді про­ри­ва­ти­ся до сво­їх або доче­ка­ти­ся підмоги.

«Офі­це­рів у гру­пі не лиши­ло­ся. Але серед нас були сер­жан­ти з досві­дом АТО, які взя­ли від­по­від­аль­ність на себе і гово­ри­ли нам, як дія­ти. Вно­чі ми закрі­пи­ли­ся в ближ­чо­му селі Ч… . Це зов­сім неве­ли­чкий насе­ле­ний пункт, до кіло­ме­тра в діа­ме­трі, з яко­го вте­кли май­же всі місце­ві мешкан­ці. Ворог також не чекав, що ми вда­ри­мо сюди. За ніч ми зачи­сти­ли село і орга­ні­зу­ва­ли в ньо­му кру­го­ву оборону».

Село — це кри­ни­ці з водою та погре­би, де лиши­ло­ся дещо з про­ду­ктів. Це напів­зруй­но­ва­ні край­ні хати, які ста­ли укрі­пле­н­ня­ми та вогне­ви­ми точка­ми для куле­ме­тни­ків та снайперів. 

Ворог мав бага­то­кра­тну пере­ва­гу і кон­тро­лю­вав усе нав­ко­ло, але за 6 днів не зміг виби­ти із села 24 укра­їн­ських бійців.

За цей час їхня бри­га­да під­го­ту­ва­ла все для про­ри­ву з оточення.

ЗУСТРІ­ЧНИЙ УДАР І ПОРЯ­ТУ­НОК «ХАТІ­КО» 

Снай­пер під­хо­дить до кін­ця розповіді:

«Ми нама­га­ли­ся пові­до­ми­ти коман­ду­ван­ню, де саме ми є. Але радіозв’язок «покла­ли». Зре­штою, один з нас виліз на вишку ЛЕП і впі­ймав мобіль­ний сигнал. Ми допо­ві­ли коман­ди­ру під­роз­ді­лу про ситу­а­цію. Так, зна­ли, що нас про­слу­хо­ву­ють. Тому гово­ри­ли так, що зро­зу­мі­ти міг лише наш коман­дир. Ворог нічо­го б з нашої роз­мо­ви не вихопив.

Ми хоті­ли дати воро­гу бій, щоб допо­мог­ти побра­ти­мам, які нас витя­гу­ва­ти­муть звід­ти. Всі хло­пці були до цьо­го гото­ві, при зброї, ніхто не давав задню. На шостий день наш коман­дир при­йшов з під­мо­гою і нас деблокували».

До сво­їх повер­ну­ло­ся 23 бій­ці, один заги­нув за шість днів обо­ро­ни села Ч… . Але ворог так і не зміг зай­ти у спо­ро­жні­лий насе­ле­ний пункт: ЗСУ три­ма­ли його під вогне­вим кон­тро­лем. А потім мор­пі­хи про­дов­жи­ли наступ, і село опи­ни­ло­ся в тилу укра­їн­ських сил. Наших спів­ро­змов­ни­ків ми пері­о­ди­чно бачи­мо на відео зі звіль­не­них сіл та місте­чок Херсонщини.

Між собою бій­ці нази­ва­ють цю опе­ра­цію «Хаті­ко». Можли­во, за асо­ці­а­ці­єю з соба­кою коман­ди­ра, який визво­ляв сво­їх хло­пців з ото­че­н­ня. А може тому, що мор­пі­хи у зда­ва­ло­ся б без­на­дій­ній ситу­а­ції чека­ли на сво­їх, про­дов­жу­ва­ли бороть­бу та не втра­ча­ли надії.

#герої, #опе­ра­ції