Пам'ятник Лесі [Віталій Портников]

Про­по­зи­ція одно­го з депу­та­тів Дер­жав­ної думи Росії ого­ло­си­ти Лесю Укра­їн­ку «іно­зем­ним аген­том» та зне­сти її пам’я­тник у росій­ській сто­ли­ці може зда­ти­ся чер­го­вим про­я­вом полі­ти­чно­го мара­зму, який панує у Росії в остан­ні деся­ти­лі­т­тя. До того ж, зда­є­ться, «зави­ни­ла» не сама Леся Укра­їн­ка, а ті москви­чі, які ста­ли нести кві­ти до її пам’я­тни­ка на знак солі­дар­но­сті з мир­ни­ми жите­ля­ми Дні­пра, що заги­ну­ли від росій­сько­го раке­тно­го обстрілу.

Але з іншо­го боку, а наві­що вза­га­лі жите­лям Росії Леся Укра­їн­ка? Чому вона вза­га­лі там сто­їть? І не лише вона одна. Шев­чен­ко також.

Ми зви­кли спри­йма­ти пам’я­тни­ки укра­їн­ським письмен­ни­кам як най­кра­щий про­яв нашої куль­тур­ної та циві­лі­за­цій­ної при­су­тно­сті – хоча з моєї точки зору пере­кла­де­ний твір наба­га­то важли­ві­ший за мону­мент люди­ні, про існу­ва­н­ня якої у літе­ра­ту­рі не підо­зрю­ва­ти­муть пере­хо­жі, які про­хо­дять повз пам’я­тник. І, про­те, я гото­вий навіть пого­ди­ти­ся, що пам’я­тни­ки Шев­чен­ку – части­на нашої куль­тур­ної полі­ти­ки, а поява тако­го мону­мен­та спри­я­ти­ме інте­ре­су до укра­їн­ської культури.

Про­те при­чи­на появи пам’я­тни­ків Шев­чен­ку чи Лесі Укра­їн­ці у Росії є зов­сім іншою. Я навіть назвав би її зво­ро­тним боком пам’ятників Пушкіну.

Пушкін у Киє­ві чи десь у Пари­жі – це різні Пушкі­ни. Пушкін у Пари­жі – свід­че­н­ня росій­ської куль­тур­ної пре­зен­та­ції, пра­кти­чно те саме, що й пам’я­тник Шев­чен­ку в Пари­жі. А ось пам’я­тник Пушкі­ну у Киє­ві – оче­ви­дне нага­ду­ва­н­ня про те, що ми зна­хо­ди­мо­ся на тери­то­рії «рус­ско­го міра». Саме цій меті зав­жди слу­жи­ли числен­ні пам’я­тни­ки пое­ту по всій Росій­ській імпе­рії – це наш спіль­ний поет, спіль­на куль­ту­ра, спіль­на мова, спіль­на гор­дість. Та й сам Пушкін спри­ймав себе саме так, у сво­є­му «Пам’я­тни­ку» він роз­ра­хо­ву­вав на любов усіх наро­дів імпе­рії, а не тіль­ки великоросів.

«І гор­дий внук сло­в’ян, і фін, і нині дикий

Тун­гус, і сте­по­вий калмик»

Але й пам’я­тни­ки Шев­чен­ку та Лесі у Росії – це також части­на іде­о­ло­ге­ми «рус­ско­го міра». Це пам’я­тни­ки сво­їм, а не чужим. Шев­чен­ко нена­ви­дів Росій­ську імпе­рію так, як її мало хто нена­ви­дів, рівень його твор­чо­го викри­т­тя цієї імпе­рії, мабуть, не має собі рів­них. Леся Укра­їн­ка також. Але оскіль­ки це «голов­ні письмен­ни­ки» укра­їн­ців, а ми з ними – «один народ», то чому б не заплю­щи­ти очі на ці «неве­ли­кі вади»? Зре­штою, за радян­ських часів твор­чість Шев­чен­ка без доко­рів сові­сті вклю­ча­ли до шкіль­них кур­сів росій­ської літе­ра­ту­ри, ство­рю­ю­чи таким чином важли­ву ілю­зію одна­ко­во­сті. І за радян­ських часів заплю­щу­ва­ли очі не лише на нена­висть Шев­чен­ка до Росій­ської імпе­рії, а й на схо­жу нена­висть Кар­ла Мар­кса. «Осно­во­по­ло­жник» був вищим, ніж його спра­ве­дли­ві оцін­ки росій­ської полі­ти­ки. Тому що теж був «свій»: Маркс – Енгельс – Ленін – Сталін.

Тож у бажан­ні позбу­ти­ся пам’я­тни­ка Лесі Укра­їн­ці я бачу насам­пе­ред пози­тив­ний ефект. Укра­їн­ці під час «пушкі­но­па­ду» якось інстин­ктив­но зро­зумі­ли, що вели­кий росій­ський поет посі­дає місце на цен­траль­них але­ях їхніх міст не сам по собі: він – мону­мен­таль­не під­твер­дже­н­ня росій­сько­го пере­ко­на­н­ня, що ніякої Укра­ї­ни немає і не може бути, що вся Укра­ї­на – тери­то­рія навіть не Путі­на, а Пушкі­на. І якщо ти хочеш, щоб це не була тери­то­рія Путі­на, тобі дове­де­ться від­мо­ви­ти­ся від Пушкі­на, Досто­єв­сько­го, Тол­сто­го як від «сво­їх». Вони колись до нас повер­ну­ться – але як чужі письмен­ни­ки до чужої кра­ї­ни. І не викли­ка­ти­муть жодних дода­тко­вих емо­цій, крім інте­ре­су до їхньої твор­чо­сті – чи від­су­тно­сті такої зацікавленості.

А тепер при­йшла чер­га росі­ян. Для мене у цьо­му теж немає нічо­го див­но­го. Росі­я­ни зав­жди заува­жу­ють, що укра­їн­ці існу­ють, лише тоді, коли укра­їн­ці опи­ра­ю­ться. Я рока­ми вима­гав від сво­їх колег у Москві нази­ва­ти мене укра­їн­ським жур­на­лі­стом – і зав­жди чув у від­по­відь зверх­нє «що ти там вига­ду­єш». Пер­шо­го разу укра­їн­ським публі­ци­стом мене назва­ли у Москві у дні Май­да­ну 2004 року – і біль­ше вже ніко­ли не нама­га­ли­ся зара­ху­ва­ти до «сво­їх». Дуже дякую.

Так і тут. Росій­ський депу­тат наре­шті заува­жив не те, що Леся Укра­їн­ка є чужою й воро­жою. Він помі­тив, що ми – чужі. А якщо ми – чужі, то наві­що пам’я­тник Лесі Укра­їн­ці на Укра­їн­сько­му буль­ва­рі? Там має сто­я­ти пам’я­тник Моторолі.

Тож наше справ­жнє звіль­не­н­ня від «рус­ско­го міра» ста­не­ться не тоді, коли ми від­мо­ви­мо­ся від усіх пам’я­тни­ків Пушкі­ну. Наше справ­жнє визво­ле­н­ня від «рус­ско­го міра» від­бу­де­ться тоді, коли росі­я­ни зне­суть свої пам’я­тни­ки Шев­чен­ку та Лесі. Ось це і ста­не най­то­чні­шим пока­зни­ком того, що роз­ста­ва­н­ня наре­шті від­бу­ло­ся з обох боків.

Дже­ре­ло: Збруч

#порт­ни­ков