Повернення до Лаври [Віталій Портников]

Повер­не­н­ня укра­їн­ської Цер­кви до Лав­ри (хай на кіль­ка годин різдвя­ної слу­жби, хай тіль­ки до Верх­ньої лав­ри в той час, як Нижня – вели­че­зний мона­стир, який став сим­во­лом тра­ди­цій укра­їн­сько­го православ’я, – все ще зали­ша­є­ться під кон­тро­лем УПЦ Москов­сько­го патрі­ар­ха­ту) вигля­дає сьо­го­дні навіть не як тор­же­ство істо­ри­чної спра­ве­дли­во­сті – укра­їн­ська Цер­ква в укра­їн­ській Лав­рі – а як неймо­вір­не при­ско­ре­н­ня про­це­сів змін самої сві­до­мо­сті укра­їн­ців, спро­во­ко­ва­не насам­пе­ред зуси­л­ля­ми одні­єї-єди­ної люди­ни, Путіна.

Вже дово­ди­ло­ся поясню­ва­ти, що має­мо спра­ву з нев­га­мов­ним, диким шові­ні­змом. Шові­ні­змом, який не хоче шука­ти скла­дних шля­хів для роз­в’я­за­н­ня про­бле­ми вла­сно­го кон­тро­лю над непо­кір­ни­ми тери­то­рі­я­ми. Шові­ні­змом, що не раху­є­ться із реаль­ні­стю. Якщо реаль­ність не від­по­від­ає його очі­ку­ва­н­ням – що ж, тим гір­ше для самої реаль­но­сті. Шові­ні­змом, що впев­не­ний у вла­сній пра­во­ті та пра­во­ті сво­їх істо­ри­чних вигадок.

Шові­нізм попе­ре­дни­ка Путі­на був зна­чно обе­ре­жні­шим, «полі­ти­чним», вишу­ка­ним. Дня­ми, коли ста­ло відо­мо про смерть оста­тньо­го голо­ви Вер­хов­ної ради Росії, кон­ку­рен­та Єль­ци­на у бороть­бі за вла­ду Русла­на Хас­бу­ла­то­ва, я зга­дав про­мо­ви­стий епі­зод з його полі­ти­чної біо­гра­фії та росій­сько-укра­їн­ських вза­є­мин пер­ших років неза­ле­жно­сті. Коли Вер­хов­на рада Росії ухва­ли­ла влі­тку 1993 року поста­но­ву про росій­ській ста­тус Сева­сто­по­ля, Укра­ї­на звер­ну­ла­ся із про­те­стом до Ради Без­пе­ки ООН. І росій­ський пред­став­ник у ООН утри­мав­ся, коли ухва­лю­ва­ли резо­лю­цію, що під­твер­джу­ва­ла тери­то­рі­аль­ну цілі­сність Укра­ї­ни, тоб­то не наклав вето (може­мо собі уяви­ти путін­сько­го пред­став­ни­ка у ООН, який би так вчи­нив?). Зда­ва­ло­ся б, тор­же­ство здо­ро­во­го глу­зду? Але Борис Єль­цин напе­ре­до­дні голо­су­ва­н­ня у Вер­хов­ній Раді Росії й сам гово­рив на мітин­гу в Ліпе­цьку про «росій­ський Сева­сто­поль». Водно­час Кремль допо­ма­гав про­ро­сій­ським силам у Кри­му, ство­рив на пів­остро­ві уряд і пре­зи­дент­ську адмі­ні­стра­цію з гро­ма­дян Росії. У 1993 році вирі­ше­но зро­би­ти став­ку на «чер­во­но­го дире­кто­ра» Лео­ні­да Кучму, а вже він після пере­мо­ги на пре­зи­дент­ських вибо­рах 1994 року під­пи­сує уго­ду про Чор­но­мор­ський флот – без вся­ких там скан­да­лів у ООН. І все, Укра­ї­на опи­ня­є­ться у пас­тці, що б там про це не дума­ли Кучма та його виборці.

Путі­ну, цьо­му вида­тно­му чекі­сту всіх часів і наро­дів, не до таких скла­дних схем. У ньо­го все про­сто – на чолі Укра­ї­ни має бути росій­ський агент з бан­дою, й вони повин­ні швид­ко при­ве­сти «втра­че­ні зем­лі» до «мату­шкі-Росії». Коли у 2004 році від­бу­ва­є­ться Май­дан і цей план про­ва­лю­є­ться, у Путі­на зали­ша­є­ться без­ліч можли­во­стей для впли­ву, однак йому ціка­во тіль­ки одне – взя­ти реванш і поса­ди­ти-таки сво­го аген­та у пре­зи­дент­ське крі­сло. А коли йому це зре­штою вда­є­ться, він не може дозво­ли­ти Яну­ко­ви­чу хоча б трі­шки каму­фля­жу з цією неща­сною уго­дою про асо­ці­а­цію – хоча навіть вели­ка части­на патрі­о­ти­чно­го сере­до­ви­ща гото­ва мири­ти­ся з кри­мі­наль­ною вла­дою, тіль­ки б вона під­пи­са­ла цей омрі­я­ний дого­вір. І навіть Тимо­шен­ко у в’язниці, навіть вибір­ко­ве пра­во­су­д­дя наших патрі­о­тів уже не лякає.

Але у Путі­на інша логі­ка – у резуль­та­ті він отри­мує 2013 рік і новий Май­дан. Та навіть після пере­мо­ги Май­да­ну він має ще без­ліч можли­во­стей для впли­ву – однак вирі­шує, що йому потрі­бне «пока­ра­н­ня» Укра­ї­ни у вигля­ді оку­па­ції її схі­дних і пів­ден­них тери­то­рій. Коли цей план зву­жу­є­ться до Кри­му, кіль­кох райо­нів на Дон­ба­сі й свар­ки з Захо­дом, він зосе­ре­джує зуси­л­ля на реван­ші за сце­на­рі­єм 2010 року – хоча ніяких можли­во­стей пере­мог­ти у від­вер­то про­ро­сій­ських сил уже немає. Але він вірить, що 2019 рік – це і є 2010‑й. Й зно­ву прораховується!

У 2019 році бага­то хто з укра­їн­ців міг вва­жа­ти, що своя Цер­ква й томос – перед­ви­бор­ча витів­ка вла­ди. Пере­мо­гли люди, які щиро не розумі­ли, наві­що все це вза­га­лі потрі­бно, й не віри­ли у можли­вість вели­кої вій­ни. І їхні уяв­ле­н­ня про жит­тя пов­ні­стю збі­га­ли­ся з оцін­ка­ми їхніх виборців.

Що ж, сеан­си пере­ви­хо­ва­н­ня від Путі­на – це вам не нудні лекції тих, хто рока­ми попе­ре­джав про справ­жні цілі Крем­ля, про роль москов­ської Цер­кви, про важли­вість армії… Із Путі­ним не зану­дьгу­єш – під раке­тни­ми уда­ра­ми реаль­ність почи­на­єш бачи­ти такою, як вона є, а не такою, якою вона пов­ста­ва­ла у тво­їх дитя­чих ілю­зі­ях, мудрий народе.

Так що не вар­то москов­ським свя­щен­ни­кам, усім цим мер­се­де­сам в рясах, нарі­ка­ти на Зелен­сько­го. Це не Зелен­ський при­вів укра­їн­ську Цер­кву в укра­їн­ську Лав­ру. Це Путін при­вів укра­їн­ську Цер­кву в укра­їн­ську Лав­ру. Це Путін при­му­шує ста­ва­ти патрі­о­та­ми тих, кому ще вчо­ра було наплю­ва­ти на Укра­ї­ну. Це Путін пере­ко­нує тих, хто не помі­чав, якою ж мовою гово­рить, пере­хо­ди­ти на мову сво­їх пра­щу­рів. Це Путін…

Хай ваш жаді­бний патрі­арх за ньо­го ще помо­ли­ться. Бо ми моли­ти­ся не будемо.

#порт­ни­ков