Радіо тисячі пагорбів (Віталій Портников)

Нещо­дав­но один із чита­чів напи­сав мені, що напад Росії на Укра­ї­ну нага­дує йому не так дав­ні євро­пей­ські вій­ни, як кон­флікт хуту і тутсі у Руан­ді. Метою ради­каль­них еліт наро­ду хуту, які орга­ні­зу­ва­ли різа­ни­ну, було не захо­пле­н­ня вла­ди чи части­ни тери­то­рії, не поси­ле­н­ня вла­сно­го кла­но­во­го впли­ву, а пов­не зни­ще­н­ня всіх тутсі – так би мови­ти, «оста­то­чне вирі­ше­н­ня пита­н­ня». Читач навіть не уяв­ляв собі, наскіль­ки він був близь­ким до істи­ни, коли про­во­див цю ана­ло­гію. Адже гено­цид тутсі був поєд­на­ний його орга­ні­за­то­ра­ми ще й зі зни­ще­н­ням хуту, які висту­па­ли про­ти цьо­го люди­но­не­на­ви­сни­цько­го боже­ві­л­ля. Вирі­шу­ва­ли­ся від­ра­зу два зав­да­н­ня – зни­щу­ва­ли­ся «чужі» і «свої», які не поді­ля­ли полі­ти­ки вбивць. При­бли­зно те саме зараз робить режим Путі­на. «Оста­то­чне вирі­ше­н­ня укра­їн­сько­го пита­н­ня» супро­во­джу­є­ться ста­лі­ні­за­ці­єю самої Росії, з якої тіка­ють міль­йо­ни людей. Одно­ча­сно оста­то­чно зни­ще­но зали­шки хоча б від­но­сно чесних медіа, поса­дже­но до в’я­зниць полі­ти­ків, які висту­па­ли про­ти вій­ни. Усі мрії Путі­на справ­ди­ли­ся б – якби не опір українців.

Я зга­дав про Руан­ду, коли поба­чив нови­ну про затри­ма­н­ня у Фран­ції одно­го з голов­них орга­ні­за­то­рів гено­ци­ду Фелі­сьє­на Кабу­ги. Хоча Кабу­га ніко­ли не займав­ся жур­на­лі­сти­кою, він назав­жди увій­де до істо­рії сві­то­вих медіа як вла­сник одно­го з най­ефе­ктив­ні­ших у XX сто­літ­ті інстру­мен­тів гено­ци­ду – «Радіо тися­чі пагор­бів». Саме ця радіо­стан­ція, орга­ні­зо­ва­на для спри­я­н­ня масо­во­му зни­щен­ню людей, забез­пе­чи­ла не тіль­ки ство­ре­н­ня атмо­сфе­ри нена­ви­сті, а й участь у вбив­ствах людей, які і не дума­ли бути заді­я­ни­ми в гено­ци­ді. Радіо­стан­ція не про­сто роз­по­від­а­ла про «зло­чи­ни тутсі». Вона скла­да­ла кон­кре­тні інстру­кції, нази­ва­ла місця, агі­ту­ва­ла бра­ти участь.

Май­же 90-річний Кабу­га – остан­ній і, мабуть, най­ві­до­мі­ший із пред­став­ни­ків цьо­го наві­же­но­го радіо. Саме він його вига­дав і фінан­су­вав – тому захи­сни­ки стар­ця кажуть, що він зов­сім ні до чого, він був про­сто бізне­сме­ном, а вин­ні у всьо­му полі­ти­ки та журналісти.

Жур­на­лі­сти, які пра­цю­ва­ли на «Радіо тися­чі пагор­бів», до речі, дав­но вже отри­ма­ли три­ва­лі тюрем­ні тер­мі­ни. Їх шука­ли по всьо­му сві­ту, суди­ли і в Гаа­зі, де пра­цю­вав Між­на­ро­дний три­бу­нал з Руан­ди, і в самій кра­ї­ні. Деко­му вда­ло­ся вте­кти та помер­ти сво­єю смер­тю. Най­ві­до­мі­ший з жур­на­лі­стів-уті­ка­чів – Хабі­ма­на Кан­та­но, випу­скник факуль­те­ту жур­на­лі­сти­ки, зві­сно ж, Ленін­град­сько­го уні­вер­си­те­ту. Тому що жур­на­лі­сти­ці нена­ви­сті у Радян­сько­му Сою­зі можна було навчи­ти­ся дуже добре, було б бажання.

Істо­рія з «Радіо тися­чі пагор­бів» свід­чить: ні у кого у сві­ті немає жодних сум­ні­вів, що вла­сник медіа, яке закли­кає до вбивств, та жур­на­ліст, який озву­чує ці закли­ки, – такі ж уча­сни­ки вій­сько­вих зло­чи­нів, як і полі­ти­ки та вій­сько­ві, які від­да­ють без­по­се­ре­дні нака­зи. Як і вій­сько­во­слу­жбов­ці, які вико­ну­ють ці нака­зи. Тому коли я ствер­джую, що в май­бу­тньо­му на лаві під­су­дних повин­ні опи­ни­ти­ся і Воло­ди­мир Солов­йов, і Дми­тро Кисе­льов, і Ска­бє­є­ва, і Симо­ньян, і Ернст, і Добро­дє­єв – це зов­сім не про­сто сло­ва. Ці люди та інші росій­ські про­па­ган­ди­сти – справ­жні­сінь­кі спів­у­ча­сни­ки вбивств жінок і дітей у нашій кра­ї­ні. Ні у кого не повин­но бути в цьо­му жодних сум­ні­вів. Ні у кого. І в мене досі викли­кає зди­ву­ва­н­ня, що навіть після 2014 року вся­кі там Russia Today зали­ша­ли­ся в ефі­рі захі­дних кра­їн, а про­па­ган­ди­сти із захі­дни­ми паспор­та­ми, які пра­цю­ва­ли на росій­ських кана­лах, спри­йма­ли­ся саме як жур­на­лі­сти, а не як найман­ці. Але, втім, я добре пам’я­таю, як захі­дні дипло­ма­ти у тій же Руан­ді не розумі­ли «місії» «Радіо тися­чі пагор­бів» і глу­зу­ва­ли з посла Бель­гії, котрий напо­ле­гли­во радив коле­гам впли­ну­ти на керів­ни­цтво кра­ї­ни і домог­ти­ся закри­т­тя попу­ляр­но­го радіо – не можна ж роби­ти замах на сво­бо­ду сло­ва! А, між іншим, там, де «сво­бо­ди сло­ва» не було – тоб­то там, куди не дохо­див сигнал радіо – там і не було масо­вих вбивств.