Реальність тепер лише гра - The New Atlantis

Наби­ра­н­ня балів, пошук під­ка­зок, ство­ре­н­ня сюже­тних ліній, роз­кри­т­тя вели­ко­го нара­ти­ву… Чому люди пово­дя­ться так, ніби націо­наль­ний роз­кол – це весело?

Див­на гра

Нещо­дав­но, у двад­ця­ту річни­цю 11-го вери­сня я роз­мір­ко­ву­вав про те, як я буду роз­по­від­а­ти дітям про цю подію, коли вони під­ро­стуть. Факт ата­ки, моти­ва­цію ата­ку­ю­чих, реа­кцію Спо­лу­че­них Шта­тів, все це вида­ва­ло­ся зро­зумі­лим. Але я так і не зміг зро­зу­мі­ти як пере­да­ти важли­вість теле­ба­че­н­ня для всьо­го цьо­го опиту.

У той день усі гово­ри­ли про теле­ба­че­н­ня. Для біль­шо­сті аме­ри­кан­ців пита­н­ня ​“де ти був 11 вере­сня?” — це зде­біль­ше­го істо­ря про те як хтось слід­ку­вав як роз­гор­та­ю­ться події по теле­ві­зо­ру. Веду­чі новин Ден Ратер, Пітер Джен­нінгс і Том Бро­коу, без перерв на рекла­му, три­ма­ли націю в поло­ні кіль­ка днів. Нерід­ко, ті хто вижив в цих напа­дах, кажуть що вони не зна­ли що від­бу­ва­є­ться, бо у той момент не диви­лись телевізор.

Запи­та­є­те аме­ри­кан­ців котрим за трид­цять, коли вони востан­нє від­чу­а­ли що вони справ­ді єди­на кра­ї­на, то люди май­же напев­но ска­жуть про 11 вере­сня. Хоча чесно кажу­чи, всіх об’­єд­ну­вав гнів і від­чу­т­тя соці­аль­ної солідарності.

Якщо каза­ти про сьо­го­дні, то май­же єди­не, в чому всі пого­джу­ю­ться, то це те, наскіль­ки ми роз­ді­ле­ні. У бага­тьох соці­аль­но-важли­вих пита­н­нях, як-то Посвід­че­н­ня вибор­ця, Russiagate, Critical rase theory, займен­ни­ки для позна­че­н­ня ген­де­ру (обе­ріть своє) люди вва­жа­ють опо­нен­тів боже­віль­ни­ми. Аме­ри­кан­ці зав­жди були роз­ді­ле­ні з важли­вих питань, але такий рівень роз­ді­ле­н­ня, коли вони рвуть на собі волос­ся, це щось інше.

Я не уяв­ляю як би ми пере­жи­ли 11 вере­сня у еру Фейс­бу­ка і Твіт­те­ра, але пан­де­мія ковіда є пока­зо­вою. Як і в 2001, у 2020 ми зіткну­ли­ся з поту­жною зов­ні­шньою загро­зою і у нас був уряд, гото­вий з нею боро­ти­ся. Про­те замість єдно­сті аме­ри­кан­ське суспіль­ство пере­жи­ло вели­че­зну фра­гмен­та­цію. Ми роз­ді­ли­ли­ся по різним пита­н­ням: по закор­дон­ним поїзд­кам, по тому чи можи­мо ми вва­жа­ти расист­ським вжи­ва­н­ня назви ​“вірус з Уха­ня”. Ми гугли­ли, лай­ка­ли, шей­ре­ли, спе­ри­ча­ли­ся. Ніхто біль­ше не був під­клю­че­ний до єди­ної телепередачі.

Ми не раз чули про те що втра­че­на єдність теле­ве­зій­ної епо­хи. Ми також чує­мо, що онлайн жит­тя силь­но фра­гмен­ту­ва­ло нашу інфор­ма­цій­ну еко­си­сте­му. Це поро­жує від­чу­дже­н­ня, котре штов­хає моло­дих людей до ради­ка­лі­за­ці­її на Gab та 4chan. Ми бачи­мо, що люди, які від­чу­ва­ють само­тність, зна­хо­дять вті­ху в QAnon (поши­ре­на в США тео­рія змо­ви, най­по­пу­ляр­ні­ша за часів пре­зи­дент­ства Дональ­да Трам­па) або в гру­пах про­ти вакци­на­ції у Facebook.

Що ми ще не зро­зумі­ли, так це те, що бага­то аме­ри­кан­ців вда­ють, ніби вони отри­му­ють задо­во­ле­н­ня від націо­наль­но­го розколу.

Коли ви бачи­те заго­ло­вок або мем, який ну дуже влу­чно звер­та­є­ться до гостро-соці­аль­ної супе­ре­чки, і коли ви від­чу­ва­є­те що зобо­в’я­за­ні ним поді­ли­ти­ся, то тут тре­ба зупи­ни­ти­ся і витри­ти­ти хви­лин­ку на поду­ми. Пости які вигля­да­ють занад­то гар­ни­ми щоб бути прав­дою, можли­во, тре­ба пере­ві­ри­ти через Snopes (від пере­кла­да­ча: в Укра­ї­ні тре­ба вико­ри­сто­ву­ва­ти щось накшталт WithoutLie). Але, швид­ше за все, ви не буде­те це роби­ти. Та все одно бага­то людей це поширять.

«Під­твер­джу­валь­не упе­ре­дже­н­ня» (англ. confirmation bias) нази­ва­є­ться ідея про те, що люди більш схиль­ні віри­ти в те, що під­твер­джує те, у що вони вже вірять. Але це все одно не пояснює того емо­цій­но­го задо­во­ле­н­ня, чисте захо­пле­н­ня, яке ми від­чу­ва­є­мо, коли перед нами постає щось, що від­по­від­ає нашим най­глиб­шим почу­т­тям про стан сві­ту, щось доско­на­ле. Ці почу­т­тя мають бага­то спіль­но­го з тим, що ми від­чу­ва­є­мо, коли наша спор­тив­на коман­да виграє очко або коли кубик в настіль­ній грі кида­є­ться в нашу пользу.

Єдність, яку ми від­чу­ва­ли, див­ля­чись на нови­ни по теле­ві­зо­ру, змі­ни­ла­ся роз­’­єд­на­ні­стю, яку ми від­чу­ва­є­мо, спо­сте­рі­га­ю­чи за поді­я­ми в Інтер­не­ті. Соці­аль­ні мере­жі віді­гра­ють в цьо­му не остан­ню роль. Але ми не повин­ні пере­оці­ню­ва­ти їх вплив, тому що змі­ни наба­га­то біль­ші. Це істо­рія про змі­ну основ самої реаль­но­сті — гра, в яку ми з вами зараз граємо.

Дже­ре­ло: Reality Is Just a Game Now (thenewatlantis​.com).