Шалик Орбана [Віталій Портников]

Шалик із кор­до­на­ми «вели­кої Угор­щи­ни», в яко­му кра­су­вав­ся фут­боль­ний убо­лі­валь­ник Віктор Орбан, зно­ву нага­дав нам, що Євро­па, части­ною якої ми хоті­ли б ста­ти, – це не шоко­ла­дний торт, а гуляш з усі­єю його гостро­тою та швид­кою змі­ною сма­ко­вих від­чут­тів. І якщо ми не зро­зу­мі­є­мо, яку стра­ву хоче­мо їсти, то так назав­жди і засти­гне­мо з обпа­ле­ним ротом.
Орбан вла­шту­вав чер­го­ву про­во­ка­цію, яка вра­зи­ла сусі­дів Угор­щи­ни, але при цьо­му зно­ву зіграв на націо­наль­ній трав­мі сво­їх при­хиль­ни­ків – уго­ді сто­рі­чної дав­ни­ни, Трі­а­нон­сько­му дого­во­рі, який зумо­вив нині­шні кор­до­ни Угор­щи­ни. У Буда­пе­шті зав­жди вва­жа­ли цей дого­вір неспра­ве­дли­вим наслід­ком Пер­шої сві­то­вої вій­ни, в якій, з угор­ської точки зору, про­гра­ла не Угор­щи­на, а Австрія, хай навіть вій­ну про­ва­ди­ла Австро-Угор­ська імпе­рія. І з погля­ду фор­му­ва­н­ня націо­наль­ної міфо­ло­гії це логі­чно: вигра­ти вій­ну могла лише Австро-Угор­щи­на, а про­гра­ти – лише Австрія. Хто це заперечуватиме?

Нам тре­ба боя­ти­ся не пере­ді­лу кор­до­нів, а саме цієї міфо­ло­гії. На Трі­а­но­ні вже сто­річ­чя буду­ю­ться полі­ти­чні кар’є­ри. Цей міф зава­жає Угор­щи­ні бути суча­сною дер­жа­вою. Зга­дай­те, з яким зами­лу­ва­н­ням ми спри­йма­ли Угор­щи­ну пер­ших років демон­та­жу соці­а­лі­зму – віль­ну суча­сну кра­ї­ну, звер­не­ну у май­бу­тнє. А потім з’я­вив­ся Орбан, яко­му зна­до­би­ло­ся мину­ле, – і ми вже спо­сте­рі­га­є­мо Угор­щи­ну, голо­ва уря­ду якої не при­хо­вує сво­їх осо­бли­вих від­но­син із Путіним.

До речі, Путін – це теж рестав­ра­тор істо­ри­чно­го міфу, міфу пере­мо­ги у Дру­гій сві­то­вій вій­ні. Зда­ва­ло­ся б, цей міф базу­є­ться на ідеї успі­ху, а не пораз­ки, як Трі­а­нон. Але ж ні! Насправ­ді «пере­мо­га» – це ком­плекс. Ми всіх пере­мо­гли, а пере­мо­же­ні живуть кра­ще за нас, з нами не раху­ю­ться, у нас від­би­ра­ють тери­то­рії, нам не дають почу­ва­ти­ся пере­мож­ця­ми! І ось зараз ми пока­же­мо, що може­мо повто­ри­ти! До речі, пам’я­та­є­те, з яким глу­зу­ва­н­ням ми ста­ви­ли­ся до самої появи цьо­го гасла? Вва­жа­ли його лише мето­дом мобі­лі­за­ції еле­кто­ра­ту, не віри­ли, що у ХХІ сто­літ­ті хтось сер­йо­зно нама­га­ти­ме­ться вій­ною дове­сти свій полі­ти­чний вплив. Але зараз, коли Росія бом­бар­дує укра­їн­ські міста, ми вже розу­мі­є­мо, що це були не жар­ти. Що отру­є­н­ня міфо­ло­гі­єю обо­в’яз­ко­во при­зво­дить до ціл­ком реаль­них дій.

Трі­а­нон при­вів Угор­щи­ну до бага­то­рі­чної дикта­ту­ри адмі­ра­ла Хор­ті, сою­зу з Гітле­ром та пораз­ки. Трі­а­нон сьо­го­дні дозво­ляє Орба­ну флір­ту­ва­ти з Путі­ним та пору­шу­ва­ти єдність Євро­пей­сько­го Сою­зу. «Побє­до­бє­сіє» при­ве­ло Росію до нової дегра­да­ції та війн. Тим, хто ска­же, що так було зав­жди, нага­даю, з яким захо­пле­н­ням спо­сте­рі­гав циві­лі­зо­ва­ний світ за бага­то­ти­ся­чни­ми демон­стра­ці­я­ми у радян­ській сто­ли­ці на під­трим­ку сво­бо­ди Литви, як під­три­му­вав москви­чів, які у сер­пні 1991 року вийшли до Біло­го дому та зупи­ни­ли реванш тоді­шньо­го керів­ни­цтва СРСР. Поки ти не пори­на­єш у міф, у тебе все ще є шанс.

Ще один сою­зник Росії, який став зару­чни­ком вла­сно­го міфу, – Сер­бія. Серб­ський міф з дале­кої істо­рії – це все одно, що Росія жила б міфом про Кули­ков­ську битву, а Угор­щи­на битвою при Моха­чі. Але битва на Косо­во­му полі у 1389 році все ще части­на суча­сної серб­ської полі­ти­ки. Саме у день 600‑х роко­вин цієї битви Сло­бо­дан Міло­ше­вич пообі­цяв – на Косо­во­му полі – що «всі сер­би жити­муть у одній дер­жа­ві», ство­рив­ши таким чином умо­ви для юго­слав­ських воєн. Та й сьо­го­дні, через три з лишком деся­ти­лі­т­тя після про­мо­ви Міло­ше­ви­ча, Сер­бія все ще у пас­тці кон­флі­кту з Косо­во, все ще у мину­ло­му, все ще поряд із Москвою. Той, хто у мину­ло­му, – зав­жди поруч з Москвою, навіть якщо йому вда­ло­ся очо­ли­ти євро­пей­ську кра­ї­ну. Поди­ві­ться на Орбана.

Саме тому наше най­ва­жли­ві­ше зав­да­н­ня – не опи­ни­ти­ся в поло­ні вла­сних міфів, якою б силь­ною не була спо­ку­са. Зро­зу­мі­ти, що укра­їн­ська полі­ти­чна нація фор­му­є­ться сьо­го­дні саме в кор­до­нах тієї Укра­ї­ни, яку нам вда­сться захи­сти­ти та від­но­ви­ти, і всі зітха­н­ня про тери­то­рії, які могли би бути укра­їн­ськи­ми, від­ки­да­ють нас в обійми Міло­ше­ви­ча й Орба­на та роблять схо­жи­ми на Путі­на. Нам потрі­бно від­мо­ви­ти­ся від ком­пле­ксу жер­тви та зро­зу­мі­ти, що укра­їн­ський народ у сво­є­му істо­ри­чно­му роз­ви­тку не від­рі­зня­є­ться від будь-якої іншої євро­пей­ської нації. Що в істо­рії укра­їн­ців були бли­ску­чі пере­мо­ги та стра­шні пораз­ки, само­по­жер­тви та зло­чи­ни, герої та зра­дни­ки – як і в кожної іншої нації. Суча­сна нація від­рі­зня­є­ться від арха­ї­чної тим, що вона пам’я­тає і про те, і про інше, і про тре­тє, пиша­є­ться пере­мо­га­ми, знає про пораз­ки, пере­про­шує за зло­чи­ни – і йде вперед.

А арха­ї­чна нація живе у під­ру­чни­ку істо­рії й не хоче з ньо­го виби­ра­ти­ся. Дихає пилом, нена­ви­дить усіх дов­ко­ла, хоче всім пом­сти­ти­ся – і насам­пе­ред тим сво­їм спів­ві­тчи­зни­кам, які цікав­ля­ться зав­тра­шнім, а не вчо­ра­шнім днем. Тим, хто хоче рости­ти дітей, а не жити на цвин­та­рі, хай навіть найпомпезнішому.

Тому що навіть най­ве­ли­чні­ший цвин­тар, най­уро­чи­сті­ший парад і най­пре­тен­зій­ні­ший шалик не вар­ті хви­ли­ни дитя­чо­го смі­ху. І ніякий під­ру­чник істо­рії, жодні каз­ки про вла­сну велич, жодні спо­га­ди про пере­мо­ги людей, які дав­но помер­ли, не виправ­да­ють вбив­ства дитини.

Це те, чого люди, які живуть у під­ру­чни­ках вига­да­ної істо­рії, ніко­ли не змо­жуть зрозуміти.

Дже­ре­ло: Збруч

#порт­ни­ков