Щастя жити в Афінах [Віталій Портников]

Коли ми гово­ри­мо про ізо­льо­ва­ність Росії та про те, що на боці Укра­ї­ни сьо­го­дні весь світ, ми зви­чно огля­да­є­мо­ся на межі близь­ко­го собі сві­ту – того сві­ту, який ми обра­ли. Нам важ­ко уяви­ти собі, що біль­шість росі­ян зов­сім не почу­ва­є­ться в ізо­ля­ції – хіба що ті, що зви­кли до подо­ро­жей в Євро­пу або США, до від­по­чин­ку в Кан­нах і про­гу­ля­нок Нью-Йор­ком і Лон­до­ном. Але таких людей, як ми розу­мі­є­мо, не дуже бага­то і їх із кожним днем деда­лі мен­ше. Диву­ва­ти­ся цьо­му не вар­то. Диву­ва­ти­ся вар­то тому, що ста­ло­ся з нами за ці три деся­ти­лі­т­тя. Ще нещо­дав­но ми жили у Радян­сько­му Сою­зі у справ­жній ізо­ля­ції від усьо­го живо­го, із закри­ти­ми кор­до­на­ми, із можли­ві­стю поїзд­ки до Бол­га­рії чи Поль­щі для обра­них, але зов­сім не від­чу­ва­ли себе в ізо­ля­ції – так, як зараз не почу­ва­ю­ться в ізо­ля­ції росі­я­ни. Те, що сьо­го­дні ми розу­мі­є­мо, що справ­жня ізо­ля­ція – це ізо­ля­ція від циві­лі­за­ції, свід­чить про гли­бин­ні вну­трі­шні та полі­ти­чні змі­ни, які від­бу­ли­ся з нашою кра­ї­ною та з нами.

Але при цьо­му факт зали­ша­є­ться фактом: бути в ізо­ля­ції від циві­лі­зо­ва­но­го демо­кра­ти­чно­го сві­ту зов­сім не озна­чає бути ізо­льо­ва­ним. У віль­них демо­кра­ти­чних кра­ї­нах сьо­го­дні мешкає мен­ше одні­єї шостої насе­ле­н­ня суча­сно­го сві­ту. Ми не при­єд­ну­є­мо­ся до біль­шо­сті. Ми хоче­мо при­єд­на­ти­ся до мен­шо­сті люд­ства. Росія ско­чу­є­ться в тота­лі­та­ризм і без­ви­хідь з демо­кра­ти­чної точки зору, однак лег­ко може зна­хо­ди­ти собі пар­тне­рів і про­сто жити в іншо­му, більш ком­фор­тно­му для себе сві­ті. А Захід – як каже коли­шній росій­ський пре­зи­дент Дмі­трій Медвє­дєв – нехай існує в ізоляції.

Але чи озна­чає це, що ми обра­ли непра­виль­ний шлях, який неми­ну­че при­зве­де до пораз­ки? Ні, не озна­чає з одні­єї про­стої при­чи­ни. У вій­нах – і зви­чай­них, і циві­лі­за­цій­них – важли­ва не кіль­кість, а якість. Якість дер­жа­ви та якість суспіль­ства. І, зві­сно, готов­ність до бороть­би за сво­бо­ду – якщо тіль­ки ти зна­єш, що це таке.

Викла­да­чі Калі­фор­ній­сько­го уні­вер­си­те­ту Жерар Роланд та Ніко­ла­ос Неос нещо­дав­но про­ве­ли в колон­ці на сто­рін­ках афін­сько­го вида­н­ня Η Καθημερινή ціка­ве порів­ня­н­ня вій­ни Росії й Укра­ї­ни з пер­ськи­ми вій­на­ми анти­чної Гре­ції. Дослі­дни­ки поці­ка­ви­ли­ся: як малень­кі міста-дер­жа­ви із не дуже числен­ним насе­ле­н­ням і рад­ше з опол­че­н­ня­ми, ніж з армі­я­ми, змо­гли пере­мог­ти могу­тню імпе­рію, яка тоді вже воло­ді­ла поло­ви­ною відо­мо­го сві­ту – у тому числі й части­ною суча­сної Гре­ції. Як це вза­га­лі вияви­ло­ся можли­вим? І як ста­ло­ся, що всі надії Путі­на на бліц­криг в Укра­ї­ні вияви­ли­ся абсо­лю­тною неком­пе­тен­тною авантюрою?

Пара­ле­лі оче­ви­дні. Гре­ки кра­ще зна­ли вла­сну кра­ї­ну, ніж їхні про­тив­ни­ки, та добре розумі­ли свої пере­ва­ги. Гре­цька армія вияви­ла­ся наба­га­то мобіль­ні­шою і суча­сні­шою, ніж пер­ська. «Ком­па­ктна» зброя змо­гла зав­да­ти воро­го­ві уда­ру, на який він навряд чи міг роз­ра­хо­ву­ва­ти. У зна­ме­ни­тій битві при Сала­мі­ні зби­тки пер­сько­му фло­ту завда­ли неве­ли­кі гре­цькі кора­блі з висо­кою манев­ре­ні­стю: зга­дай­мо раке­ти «Нептун», що від­пра­ви­ли на дно «Москву».

Але най­го­лов­ні­ше – хто і чому. Хто і чому брав участь у вій­ні. Для шахін­ша­ха Ксер­кса вій­на була при­ро­дним інстру­мен­том роз­ши­ре­н­ня його імпе­рії, таким самим інстру­мен­том були і його сол­да­ти. Але пер­ській маши­ні зни­ще­н­ня про­ти­сто­я­ли віль­ні люди. Це була та най­дав­ні­ша Гре­ція, якою ми захо­плю­є­мо­ся й досі: пер­ші в істо­рії люд­ства міста віль­них людей. Міські збо­ри, вибо­ри, кон­ку­рен­ція, поле­мі­ка, сати­ра на опо­нен­тів та бага­ті­їв. Саме сло­во, вели­ке сло­во – демо­кра­тія! Укра­їн­ська дер­жа­ва з погля­ду росі­ян – суціль­ний хаос. Повір­те, що таким самим хао­сом зда­ва­ла­ся загар­бни­кам Елла­да! Але у цьо­му хао­сі кожен сол­дат, який опи­няв­ся у гре­цькій фалан­зі – ще вчо­ра рин­ко­вий тор­го­вець чи вино­чер­пій, – точно знав, за що він боре­ться. За Батьків­щи­ну, за вла­сний буди­нок, за свою сім’ю, за свій добро­бут. За щастя жити в Афі­нах. Це щастя кошту­ва­ло доро­го. Ксеркс при­вів до Атти­ки армію у 200 – 300 тисяч осіб – кіль­кість, яку сьо­го­дні можна порів­ня­ти із кіль­кі­стю військ Путі­на. Гре­ків було всьо­го 5 – 7 тисяч. 5 – 7 тисяч – вду­май­те­ся у це спів­від­но­ше­н­ня! Але гре­кам вда­ло­ся вигна­ти пер­сів з Атти­ки, а потім ще й пере­йти у кон­тр­на­ступ і звіль­ни­ти бага­то захо­пле­них пер­са­ми міст та остро­вів. Так, ця вій­на завер­ши­ла­ся, як зараз кажуть, за сто­лом пере­го­во­рів. Через пів сто­лі­т­тя після поча­тку екс­пан­сії пер­сам дове­ло­ся визна­ти умов­ні межі Афін­сько­го мор­сько­го сою­зу та їхній флот уже біль­ше не з’яв­ляв­ся в Егей­сько­му морі.

Але голов­ним було зов­сім інше: демо­кра­тія – те, що тира­ни вва­жа­ють хао­сом і слаб­кі­стю – про­де­мон­стру­ва­ла свою абсо­лю­тну ефе­ктив­ність. Ксер­ксу зали­ши­ло­ся тіль­ки нака­за­ти від­шма­га­ти море, до гре­цьких міст шахін­ша­ху було вже не дотягнутися.

Якби було іна­кше, ми з вами зараз жили б у зов­сім іншо­му сві­ті, в яко­му про­сто не існу­ва­ло б жодної циві­лі­за­цій­ної аль­тер­на­ти­ви деспо­тії. Якби не неймо­вір­на готов­ність зви­чай­них людей жер­тву­ва­ти жит­тям і бла­го­по­луч­чям зара­ди сво­бо­ди, якби не демо­кра­ти­чні меха­ні­зми, що дозво­ля­ли зна­хо­ди­ти най­кра­щих про­фе­сіо­на­лів і ство­рю­ва­ли дові­ру між армі­єю і наро­дом, якби не сама диво­ви­жна орга­ні­за­ція того дав­ньо­го суспіль­ства, ми всі з вами, напев­не, так і не дізна­ли­ся б, яке ж це все-таки незви­чай­не почу­т­тя – щастя жити в Афінах.

І щастя за них боротися.

Дже­ре­ло: Збруч

#порт­ни­ков