Синдром Черчилля [Віталій Портников]

Час вій­ни – це зав­жди епо­ха мані­фе­стів і запаль­них про­мов. При­бли­зно раз на тиждень ми вслу­ха­є­мо­ся або вчи­ту­є­мо­ся у заяви того чи іншо­го захі­дно­го полі­ти­ка, який дає чітку та без­ком­про­мі­сну оцін­ку росій­ській агре­сії про­ти Укра­ї­ни. Цими дня­ми це був пре­зи­дент Німеч­чи­ни Франк-Валь­тер Штайн­ма­єр. Тро­хи рані­ше – голо­ва дипло­ма­тії Євро­пей­сько­го сою­зу Жозеп Бор­рель. Ми захо­плю­є­мо­ся не лише бли­ску­чи­ми фор­му­лю­ва­н­ня­ми. Для нас важли­вим є й те, що про­від­ні захі­дні полі­ти­ки визна­ють свої помил­ки. Адже ми добре пам’я­та­є­мо, як Штайн­ма­єр у пері­од сво­го пере­бу­ва­н­ня на поса­ді міні­стра закор­дон­них справ Німеч­чи­ни був лобі­стом ком­про­мі­сів із Москвою та при­хиль­ни­ком будів­ни­цтва «Пів­ні­чно­го пото­ку». І як Бор­рель букваль­но напе­ре­до­дні росій­сько­го напа­ду на Укра­ї­ну при­лі­тав до Москви і нама­гав­ся про щось домо­ви­ти­ся з міні­стром закор­дон­них справ Росії Лав­ро­вим – хоча роз­мов­ля­ти ані з Лав­ро­вим, ані із будь-ким ще у росій­сько­му керів­ни­цтві вже не було про що.

Я теж був би в захва­ті від цьо­го чудо­во­го про­зрі­н­ня, якби не пам’я­тав, що про­тя­гом бага­тьох років – ще навіть до 2014-го – полі­ти­ки у Поль­щі, Латвії, Литві, Есто­нії, Чехії, Сло­вач­чи­ні попе­ре­джа­ли колег про неми­ну­чу росій­ську небез­пе­ку. Попе­ре­джа­ли навіть тоді, коли у самій Укра­ї­ні полі­ти­ки та бізне­сме­ни вва­жа­ли, що голов­не зав­да­н­ня – отри­му­ва­ти «деше­вий» росій­ський газ та збе­рі­га­ти тран­зи­тний ста­тус кра­ї­ни. Коли укра­їн­ське суспіль­ство вва­жа­ло Путі­на най­кра­щим полі­ти­ком усіх часів та наро­дів та голо­су­ва­ло на вибо­рах за росій­ських аген­тів у владі.

Але як на Захо­ді ста­ви­ли­ся до цих попе­ре­джень? З оче­ви­дною зне­ва­гою, зро­зумі­ло. Все це вва­жа­ло­ся виявом «поль­ської хво­ро­би», «русо­фо­бії», ком­пле­ксу непов­но­цін­но­сті. Так дов­го були під Москвою, що за дере­ва­ми не бачать лісу! Але ми тут у Пари­жі, Лон­до­ні, Брюс­се­лі – люди без комплексів.

І ось люди без ком­пле­ксів почи­на­ють пра­цю­ва­ти над запаль­ни­ми про­мо­ва­ми у пері­од, коли їм нічо­го не зали­ша­є­ться, окрім як виго­ло­шу­ва­ти про­мо­ви, роз­ра­хо­ву­ва­ти, що Укра­ї­на віді­б’є­ться від Росії, а Росія утри­ма­є­ться від засто­су­ва­н­ня ядер­ної зброї. Бра­во! Були полі­ти­ка­ми, а ста­ли ора­то­ра­ми. Мої оплески.

І тут я зга­дав про долю іншо­го ора­то­ра – сера Він­сто­на Чер­чи­л­ля, полі­ти­чною спад­щи­ною яко­го прийня­то захо­плю­ва­ти­ся. 5 бере­зня 1946 року Чер­чилль висту­пає у Фул­то­ні з чер­го­вою запаль­ною про­мо­вою, у якій гово­рить про «залі­зну заві­су», за якою роз­та­шо­ву­ю­ться сто­ли­ці дав­ніх дер­жав Цен­траль­ної та Схі­дної Євро­пи: Вар­ша­ва, Бер­лін, Пра­га, Відень, Буда­пешт, Бел­град, Буха­рест та Софія. Цю про­мо­ву ціл­ком міг би пере­пи­са­ти Штайн­ма­єр. Або Бор­рель. Хоча необ­хі­дно визна­ти, що ті оцін­ки, які Чер­чилль дає Росії (саме Росії – так він спри­ймав весь Радян­ський Союз, жодної Укра­ї­ни не було у його голо­ві, й тут не повин­но бути ілю­зій), вигля­да­ють наба­га­то м’я­кши­ми, ніж ті оцін­ки, які зараз дає Росії Штайн­ма­єр. Чер­чилль у сво­їй про­мо­ві гово­рить про пошук вза­є­мо­ро­зу­мі­н­ня з Росі­єю – це радян­ська про­па­ган­да пере­тво­ри­ла його виступ на анти­ра­дян­ський маніфест.

І ця роз­плив­ча­стість фор­му­лю­вань у висту­пі зна­ме­ни­то­го бри­тан­сько­го про­мов­ця поясню­є­ться дуже про­сто: його вла­сним сою­зом зі Ста­лі­ним. Ми зви­кли роз­гля­да­ти як при­хиль­ни­ка недо­ре­чних ком­про­мі­сів попе­ре­дни­ка Чер­чи­л­ля Чем­бер­ле­на. І бага­то хто з нас був обу­ре­ний, коли у філь­мі «Мюн­хен. На поро­зі вій­ни» бри­тан­ський пре­м’єр зно­ву постав у обра­зі миро­твор­ця, який від­су­нув вій­ну та дозво­лив кра­ї­ні кра­ще під­го­ту­ва­ти­ся до неї шля­хом зра­ди інте­ре­сів Чехословаччини.

Справ­ді, це була помил­ка, яка ста­ла одним із три­ге­рів поча­тку Дру­гої сві­то­вої вій­ни. Але Чер­чилль вико­ри­став іншу помил­ку – помил­ку Гітле­ра, і пішов на союз зі Ста­лі­ним, коли Гітлер напав на Радян­ський Союз.

З погля­ду нашо­го сьо­го­дні­шньо­го став­ле­н­ня до істо­рії це був єди­ний можли­вий крок: не можна було пере­мог­ти Гітле­ра без сою­зу зі Ста­лі­ним. Істо­рія така, яка вона є. Але я мушу нага­да­ти про­сті факти. Вели­ка Бри­та­нія та Фран­ція всту­пи­ли у вій­ну з Німеч­чи­ною, щоб не від­да­ва­ти Гітле­ру Поль­щу. Чер­чилль та Рузвельт від­да­ли Поль­щу Ста­лі­ну. Угор­щи­на, Руму­нія, Бол­га­рія були сою­зни­ця­ми Гітле­ра. Вони від­да­ли Угор­щи­ну, Руму­нію, Бол­га­рію Ста­лі­ну. Чехо­сло­вач­чи­ну було оку­по­ва­но Німеч­чи­ною. Вони від­да­ли Чехо­сло­вач­чи­ну Ста­лі­ну. Юго­сла­вія та Алба­нія були оку­по­ва­ні Німеч­чи­ною та її сою­зни­ка­ми. Вони від­да­ли Юго­сла­вію та Алба­нію Ста­лі­ну. Захі­дні ліде­ри сві­до­мо пожер­тву­ва­ли інте­ре­са­ми Схі­дної та Цен­траль­ної Євро­пи зара­ди бла­го­по­луч­чя сво­їх кра­їн. Про такі дер­жа­ви, як Латвія, Литва та Есто­нія, я вже й не кажу. Захід пого­див­ся з усі­ма тери­то­рі­аль­ни­ми надба­н­ня­ми Ста­лі­на, які були отри­ма­ні у сою­зі з Гітле­ром. Ну, а про Укра­ї­ну чи Біло­русь вза­га­лі зга­ду­ва­ти у цьо­му кон­текс­ті було б див­но, адже для Чер­чи­л­ля чи Рузвель­та це була Росія.

Ми зазви­чай нази­ва­є­мо такі дії полі­ти­чним пра­гма­ти­змом, істо­ри­чною невід­во­ро­тні­стю, вибо­ром най­мен­шо­го зла. І нам, вихо­ва­ним у куль­ту­рі цієї невід­во­ро­тно­сті, пра­гма­тизм Чер­чи­л­ля зна­чно зро­зумі­лі­ший, ніж пра­гма­тизм Чем­бер­ле­на або пра­гма­тизм Анґе­ли Мер­кель, яка пого­джу­ва­лась із будів­ни­цтвом «Пів­ні­чно­го пото­ку». Адже Чер­чилль пра­гнув не про­сто пере­мо­ги над Гітле­ром, а й поря­тун­ку Бри­та­нії не «будь-якою ціною», зви­чною для радян­ських вождів, а ціною яко­мо­га мен­шою з точки зору збе­ре­же­н­ня жит­тів бри­тан­ців і втрат для бри­тан­ської економіки.

Але поди­ві­мо­ся на резуль­тат полі­ти­чної спад­щи­ни най­ве­ли­чні­шо­го бри­тан­ця тися­чо­лі­т­тя. Поло­ви­на Євро­пи під чобо­том Ста­лі­на. При­ро­дний і пов­ний крах Бри­тан­ської імпе­рії. При­ро­дне збе­ре­же­н­ня радян­ської імпе­рії та її зда­тно­сті до пере­фор­ма­ту­ва­н­ня, від­ро­дже­н­ня й нової агре­сії. І непри­ро­дна пере­мо­га кому­ні­стів у Китаї, яка вже зараз ста­но­вить загро­зу номер один для всьо­го циві­лі­зо­ва­но­го світу.

Через вісім деся­ти­літь після Дру­гої сві­то­вої вій­ни ми всі все ще не зна­є­мо, чи вижи­ве­мо. Тому що будь-який пра­гма­тизм та будь-яка полі­ти­чна зра­да мають свою висо­ку ціну. Ціну насту­пно­го тисячоліття.

Дже­ре­ло: Збруч

#порт­ни­ков