Стенфордський тюремний експеримент Філіпа Зімбардо (1971)

ujournal.com.ua/pictrs/image/fcb95fe6-b632-4adc-8f5f-7eb9137a7e27.jpeg веб-ресурс

1971 року Філіп Зім­бар­до орга­ні­зу­вав екс­пе­ри­мент, покли­ка­ний розі­бра­ти­ся в при­чи­нах зну­щань у тюрем­ній систе­мі та з’ясувати, як обста­ви­ни впли­ва­ють на пове­дін­ку людей. Зім­бар­до шукав від­по­віді на таке запи­та­н­ня: якою стає люди­на без гідно­сті й інди­ві­ду­аль­но­сті? Таким чином було про­ве­де­но Стен­форд­ський тюрем­ний екс­пе­ри­мент – один із най­більш ілю­стра­тив­них дослі­джень у галу­зі психології.

Зім­бар­до і його коман­да обла­шту­ва­ли в під­валь­но­му при­мі­щен­ні факуль­те­ту пси­хо­ло­гії Стен­форд­сько­го уні­вер­си­те­ту імпро­ві­зо­ва­ну в’язницю. Нау­ко­вець роз­мі­стив у місце­вих газе­тах ого­ло­ше­н­ня, запро­сив­ши охо­чих до уча­сті у дво­ти­жне­во­му дослі­джен­ні з опла­тою 15 дол. на день. Серед добро­воль­ців було віді­бра­но двад­цять чоти­ри осо­би чоло­ві­чої ста­ті – пере­ва­жно білих пред­став­ни­ків сере­дньо­го кла­су, які були оці­не­ні як емо­цій­но й пси­хі­чно здо­ро­ві. Потім усіх уча­сни­ків нав­ма­н­ня поді­ли­ли на дві гру­пи: два­над­цять «тюрем­них охо­рон­ців» і два­над­цять «в’язнів». Зім­бар­до мав вико­ну­ва­ти роль дире­кто­ра «в’язниці».

Охо­рон­цям «в’язниці» вида­ли поді­бну до вій­сько­вої фор­му, тем­ні оку­ля­ри (для уни­кне­н­ня зоро­во­го кон­та­кту) і дерев’яні пали­ці – сим­вол ста­ту­су. «В’язні» отри­ма­ли тонень­кі шапки, незру­чні ком­бі­не­зо­ни. Біли­зна для них не перед­ба­ча­ла­ся, і замість імен їх роз­рі­зня­ли за іден­ти­фі­ка­цій­ни­ми номе­ра­ми. Закрі­пле­ний на одній нозі малень­кий лан­цюг мав нага­ду­ва­ти про ста­тус аре­штан­тів. У каме­рі кожно­му «в’язневі» нада­ва­ли матрац і про­сту їжу.

Перш ніж роз­по­чав­ся екс­пе­ри­мент, «в’язнів» від­пра­ви­ли додо­му й нака­за­ли чека­ти подаль­ших ука­зі­вок. Удо­ма на них чека­ли рей­ди справ­жньої місце­вої полі­ції, яка пого­ди­ла­ся допо­мог­ти з екс­пе­ри­мен­том, і зви­ну­ва­че­н­ня в зброй­но­му погра­бу­ван­ні. «Заа­ре­што­ва­ним» зачи­та­ли пра­ва, зня­ли від­би­тки їхніх паль­ців, сфо­то­гра­фу­ва­ли, роз­дя­гну­ли, обшу­ка­ли, дезін­се­кту­ва­ли й роз­ве­ли по тюрем­них каме­рах, де їм нале­жа­ло про­ве­сти подаль­ші два тижні.

У кожній каме­рі роз­мі­сти­ли по троє «в’язнів», яким нака­за­ли лиша­ти­ся за ґра­та­ми вдень і вно­чі. Тим часом «охо­рон­ці» могли йти додо­му, щой­но закін­чи­ться змі­на. Їм дозво­ле­но було керу­ва­ти «в’язницею», як зама­не­ться. Забо­ро­ня­ло­ся тіль­ки засто­со­ву­ва­ти фізи­чні покарання.

Стен­форд­ський тюрем­ний екс­пе­ри­мент, що, як пла­ну­ва­ло­ся, мав три­ва­ти два тижні, дове­ло­ся зупи­ни­ти вже за шість днів. Дру­го­го дня «в’язні» з Каме­ри 1 забло­ку­ва­ли две­рі матра­ца­ми. «Охо­рон­ці» з інших змін зго­ло­си­ли­ся допо­мог­ти в при­ду­шен­ні бун­ту й вико­ри­ста­ли про­ти «в’язнів» вогне­га­сни­ки. Потім «охо­рон­ці» зро­би­ли одну з камер «при­ві­ле­йо­ва­ною» – до неї могли потра­пи­ти «в’язні», які не бра­ли уча­сті в бун­ті. Таким «в’язням» при­зна­ча­ла­ся спе­ці­аль­на наго­ро­да – кра­ща їжа. Однак «в’язні» «при­ві­ле­йо­ва­ної каме­ри» від­мо­ви­ли­ся від поча­стун­ку на знак солі­дар­но­сті з побратимами-«арештантами».

Мину­ло зале­две трид­цять шість годин від поча­тку дослі­дже­н­ня, як «в’язень» № 8612 почав дико кри­ча­ти й лая­ти­ся. Він пово­див­ся так неса­мо­ви­то, що Зім­бар­до не мав вибо­ру й мусив випу­сти­ти його.

Тюрем­на «охо­ро­на» вда­ва­ла­ся до пока­рань, зму­шу­ю­чи «в’язнів» повто­рю­ва­ти свої номе­ри й вико­ну­ва­ти фізи­чні впра­ви, а також заби­ра­ю­чи матра­ци, через що «аре­штан­там» дово­ди­ло­ся спа­ти на твер­до­му й холо­дно­му бето­ні. «Охо­рон­ці» пере­тво­ри­ли від­ві­ду­ва­н­ня туа­ле­ту на при­ві­лей: пов­ся­кчас забо­ро­ня­ли «в’язням» кори­сту­ва­ти­ся вби­раль­нею й нато­мість вида­ва­ли в каме­ри від­ро. «Нагля­да­чі» зму­шу­ва­ли «в’язнів» мити туа­ле­ти без госпо­дар­сько­го при­ла­д­дя. Для осо­бли­во­го при­ни­же­н­ня деко­му нака­зу­ва­ли роз­дя­га­ти­ся дого­ла. Тре­ти­на «охо­рон­ців» вияви­ла садист­ські нахи­ли, і навіть сам Зім­бар­до захо­пив­ся рол­лю дире­кто­ра «в’язниці».

Четвер­то­го дня поши­ри­ли­ся чутки, що звіль­не­ний «аре­штант» повер­не­ться, щоб визво­ли­ти решту. Філіп Зім­бар­до з охо­рон­ця­ми пере­вів «в’язнів» на інший поверх, а сам чекав у під­ва­лі. Якби звіль­не­ний «аре­штант» повер­нув­ся, Зім­бар­до ска­зав би йому, що екс­пе­ри­мент завер­шив­ся достро­ко­во. Одна­че той «в’язень» не об’явився, і «в’язниця» зно­ву пере­ко­чу­ва­ла до під­ва­лу. Нато­мість з’явився нова­чок, який, згі­дно з інстру­кці­єю, ула­шту­вав голо­ду­ва­н­ня на знак про­те­сту про­ти зну­щань над «аре­штан­та­ми». «В’язні» поста­ви­ли­ся до новень­ко­го не як до това­ри­ша в недо­лі, а як до зако­ло­тни­ка. «Охо­рон­ці» від­про­ва­ди­ли про­те­стан­та до кар­це­ру, а «в’язням» запро­по­ну­ва­ли від­мо­ви­ти­ся від ковдр в обмін на звіль­не­н­ня нова­чка. Усі «в’язні», крім одно­го, не схо­ті­ли від­да­ва­ти ков­дри. Як не див­но, жоден з «аре­штан­тів» не виявив бажа­н­ня достро­ко­во звіль­ни­ти­ся, навіть коли було ого­ло­ше­но, що за участь не запла­тять. Зім­бар­до дійшов виснов­ку, що «в’язні» пере­йня­ли­ся і зжи­ли­ся зі сво­ї­ми роля­ми, які ста­ли інституалізованими.

ujournal.com.ua/pictrs/image/deff8ed4-a46f-4ef2-b901-3350cfb8e1fb.jpeg веб-ресурс

На шостий день екс­пе­ри­мен­ту сту­ден­тка магі­стра­ту­ри, яка бра­ла інтерв’ю у «в’язнів» й «охо­рон­ців», була шоко­ва­на поба­че­ним. Оці­нив­ши таким чином ситу­а­цію ззов­ні, Зім­бар­до при­пи­нив екс­пе­ри­мент. За його заува­же­н­ням, дів­чи­на була єди­ною з п’ятдесяти від­ві­ду­ва­чів «в’язниці», хто пору­шив пита­н­ня про мораль­ність екс­пе­ри­мен­ту. Стен­форд­ський тюрем­ний екс­пе­ри­мент – один із най­ва­жли­ві­ших і водно­час най­су­пе­ре­чли­ві­ших екс­пе­ри­мен­тів у сві­ті. Від­по­від­но до чин­но­го Ети­чно­го коде­ксу Аме­ри­кан­ської пси­хо­ло­гі­чної асо­ці­а­ції, поді­бний екс­пе­ри­мент повто­ри­ти немо­жли­во, тому що він супе­ре­чить бага­тьом нині­шнім ети­чним прин­ци­пам. Однак Зім­бар­до вда­ло­ся пока­за­ти, як впли­ва­ють на пове­дін­ку люди­ни обста­ви­ни, у яких вона опиняється.