Сьогодні на майдані Незалежності попрощалися із 38-річним Денисом Галушком на позивний «Брат», загиблим поблизу Бахмута, Денис публікував замітки про війну, ділимося деякими з них у пам'ять про Героя

38-річний Денис Галу­шко на позив­ний «Брат» заги­нув побли­зу Бахму­та 8 січня. Кия­нин, вла­сник ресто­ран­но­го бізне­су, як волон­тер допо­ма­гав вій­ську з 2014-го. Пішов на вій­ну добро­воль­цем із пов­но­мас­шта­бним втор­гне­н­ням росії у люто­му торік. Бив­ся за сто­ли­цю у скла­ді добро­воль­чо­го заго­ну, потім уві­йшов до ЗСУ. Під­роз­діл вико­ну­вав бойо­ві зада­чі на Хар­ків­щи­ні і Донеччині.

«При­йшов мінус, і тепер всі Бахму­том букваль­но розу­мі­ють фра­зу «вгри­за­ти­ся в зем­лю». Боже, дай мені душев­ний спо­кій прийня­ти те, що не можу змі­ни­ти. Від­ва­гу – змі­ни­ти те, що можу. І мудрість – від­рі­зни­ти одне від дру­го­го. Жити нині­шнім днем. Раді­ти кожній миті. Гори у пеклі, наво­лоч, що при­йшла до нас з мечем, від ньо­го і заги­не­те без­слав­но на Богом нам даній зем­лі! Сла­ва Укра­ї­ні!», – напи­сав Денис на сво­їй сто­рін­ці у Фейс­бу­ку напе­ре­до­дні загибелі. 

Чоло­вік публі­ку­вав замі­тки про вій­ну під хеште­гом #запи­ски­ди­ле­тан­таз­су. Ми про­чи­та­ли їх усі і діли­мо­ся деяки­ми у пам’ять про Героя. 

ЧЕР­ВЕНЬ 2022 РОКУ, ХАРКІВ

Спра­ва в тому

Що у мене немає дому

І за пра­ви­лом добро­го тону

Як за пра­ви­лом добро­го ременя

Зга­даю, з яко­го я племені…

Сло­ва з пісні ​“У мене немає дому” гур­ту Один в каное

У кожно­го, кому пове­зло і узкій мір не зніс той буди­нок чи не оку­пу­вав, є домів­ка, хата. Але в нас зараз немає дому. Ми, вій­сько­ві, вої­ни та диле­тан­ти ЗСУ, вешта­є­мо­ся міста­ми, села­ми, вули­ця­ми, пром­зо­на­ми. Аби вигна­ти погань, що впер­ла­ся в наш дім без запро­ше­н­ня і вже 9‑й рік не поли­шає спроб забра­ти в нас той дім пов­ні­стю. От і пісня ця ста­ла для мене як гімн, заклик до себе.

Я боро­нив Київ зі зро­зумі­лих при­чин. Це моє рідне місто. А потім Хар­ків і села нав­ко­ло, а тепер Донеч­чи­на. Іно­ді сам пита­єш, наві­що це все і що я роблю саме тут? А все про­сто. Спра­ва в тому, що у мене немає дому. Мій дім – це собор­на Укра­ї­на! Мій Київ, мій Мака­рів, мій Хар­ків, моє Шеста­ко­ве, Куту­зів­ка, моя Донеччина!

ЛИПЕНЬ 2022 РОКУ, ВУГЛЕ­ГІР­СЬКА ТЕС

Пам’яті всіх, хто був поруч і хто не повер­нув­ся, мені ново­му на згадку.

Мій батько любив каза­ти мені, аби не повто­рю­вав його помил­ки. Я запе­ре­чу­вав, що вони можуть бути за змі­стом одна­ко­ві, але обста­ви­ни різні. Ти не зав­жди маєш змо­гу помі­ти­ти на сво­є­му шля­ху, що зараз ста­не­ться саме те, про що тобі роз­по­від­а­ли. Мушу визна­ти: скор­ше, мені не хоті­ло­ся в деяких випад­ках біль­ше дума­ти над ріше­н­ня­ми, які вели на хибний шлях.

Зараз «сусід» повто­рює помил­ки, котрі робив бага­то разів за сотні років щодо нашої нації. Я спо­ді­ва­ю­ся, що ми подо­ро­слі­ша­ли і не повто­ри­мо сво­їх. Що ми поча­ли ціка­ви­ти­ся вла­сною істо­рі­єю, чита­ти укра­їн­ських авто­рів, слу­ха­ти нашу музи­ку, гово­ри­ти рідною мовою. Аби не дати повто­ри­ти воро­го­ві все те, що з нами вже було. Я так роблю, немає шля­ху назад. 

Моя стрі­чка в Фейс­бу­ку – це май­же суціль­ний некро­лог. Я допо­мо­гав нашо­му вій­ську і дер­жа­ві всі 8 з гаком років вій­ни, від само­го Май­да­ну. І май­же поло­ви­ни тих, хто мене знав, вже немає. Лиши­ли­ся самі голо­си в пові­дом­ле­н­нях телефону. 

Пере­мо­ги на полі бою буде недо­ста­тньо. Ми має­мо поча­ти дума­ти укра­їн­ською, дума­ти як українці

Нам вар­то зро­зу­мі­ти: для пова­ле­н­ня імпер­ських ідей, розум має поєд­на­ти­ся з силою духу. Нашої пере­мо­ги на полі бою буде недо­ста­тньо. Ми має­мо пере­мог­ти вла­сну слаб­кість і поча­ти дума­ти укра­їн­ською, дума­ти як українці.

Ідея націо­наль­но­го спро­ти­ву й іден­ти­чно­сті має бути силь­ні­шою за страх смер­ті. Я не бою­ся вмер­ти навіть із дум­кою, що ви все знов про­сре­те, обрав­ши собі не той полі­ти­чний вектор чи зна­йшов­ши собі замість сво­бо­ди яко­гось чер­го­во­го бож­ка. Тому що впев­не­ний: саме в цей час, поки ми борем­ся, наро­джу­ю­ться ті, хто буде цві­том нації, хто від­ро­дить нашу поні­ве­че­ну зем­лю, бо суча­сні герої в цієї нації вже є. Моя совість буде чиста перед собою і тими, хто був поруч в ці важ­кі роки. 

Ми пише­мо з вами істо­рію сві­ту, нашо­го малень­ко­го сві­ту, кожної окре­мої укра­їн­ської родини. 

ЧЕР­ВЕНЬ 2022 РОКУ, БАХМУТ, ДОНЕЧЧИНА

– Іді сюда! Падай­ді сюда, я тебе гава­рю! Ето все із-за вас, пі***аси! Штоб ви сдохли!

П’яна жін­ка про­дов­жу­ва­ла «віта­ти» нас. Ми тихо і спо­кій­но їли моро­зи­во, не реа­гу­ю­чи. Розум уже бро­ньо­ва­ний від цих реа­кцій на нашу при­су­тність, він не спри­ймає слів, знає тіль­ки дію.

Можна гово­ри­ти, що на Дон­ба­сі не всі такі, але я і не уза­галь­нюю. Про­сто попе­ре­джаю вій­сько­вих, які виру­ша­ють туди впер­ше: біль­шість тих, хто не поїхав в ева­ку­а­цію, чека­ють на тих, хто іде змі­шу­ва­ти їх із вла­сним гів­ном і кров’ю. Вони все жит­тя мрі­я­ли про «діди воє­ва­лі» і «можем повто­ріть». Я усві­до­мив це ще до 2014-го. Та сама іде­о­ло­гія, про­па­ган­да, люди, що рока­ми жили в кон­цта­бо­рі і буду­ва­ли нав­ко­ло себе мури від циві­лі­зо­ва­но­го сві­ту під назвою «ссср», і досі там у пере­ва­жній більшості.

Дон­бас – ірра­ціо­наль­ний. Він емо­цій­ний, на хара­кте­рі, «паца­ня­чий». Не хоче роби­ти виснов­ки і визна­ва­ти помилки

Є тіль­ки одне але – люди з того регіо­ну, які вою­ють пліч-о-пліч із нами і пере­бра­ли­ся на під­кон­троль­ні нам тери­то­рії. Уяви­ти рівень їх тра­ге­дії та зна­йти спіль­ну мову з ними теж скла­дно, хоч ми і по одну сто­ро­ну бари­кад. Дехто нена­ви­дить нас за те, що ми їх тоді кину­ли – цю дум­ку я чув не раз від пере­се­лен­ців. Можна зна­йти купу раціо­наль­них пояснень, чому так від­бу­ло­ся. Але Дон­бас – ірра­ціо­наль­ний. Він емо­цій­ний, на хара­кте­рі, але без прин­ци­пів циві­лі­зо­ва­но­го жит­тя. Він такий «паца­ня­чий», без­глу­здий і не хоче роби­ти виснов­ки, пла­ну­ва­ти і дума­ти, визна­ва­ти помилки.

Чим біль­ше я пір­наю в цю «гли­би­ну», на дно, тим біль­ше розу­мію, що кожна істо­рія жит­тя тут дуже скла­дна і тон­ка річ, як й істо­рія нашої кра­ї­ни, яку ми пише­мо зараз нано­во. Тіль­ки про­шу не плу­та­ти це з «нєв­сє­та­ко­дно­зна­чно». Повір­те, в нас все дуже тут одно­зна­чно. Кожен знає, що він на свя­щен­ній вій­ні про­ти все­лен­сько­го зла, з яким можна порів­ня­ти тіль­ки мину­лі режи­ми наци­зму і комунізму.

Рашизм і його імпер­ські шизо­ї­дні при­хиль­ни­ки всі будуть напи**овані, куль­ту­ра їх забу­та, мані­а­каль­на тяга до від­бу­до­ви чер­во­но­го кон­цта­бо­ру похо­ва­на з ними в одно­му малень­ко­му чор­но­му мішку.

СЕР­ПЕНЬ 2022-ГО, ПІСКИ, ДОНЕЧЧИНА

Я про­пу­скаю фейс­бу­чні вій­ни, поки вони не діста­ю­ться до най­від­да­ле­ні­ших куто­чків нашої обо­ро­ни і бороть­би. Не шанов­ні зрадо***и, замаж­те свої пи**аки, будь-ласка!

Кла­сно, коли гро­мад­ські акти­ві­сти під­ня­ли хайп і в Вищу раду пра­во­су­д­дя про­йшли аде­ква­тні люди. Не кла­сно, коли тут роз­ка­зу­ють, як роз­ва­ли­ли армію і як тре­ба вою­ва­ти, або які в нас нега­ра­зди між керів­ни­цтвом армії і пре­зи­ден­том. Я досі зустрі­чаю у деко­го, що на нашій тери­то­рії вирі­шу­ють сто­сун­ки «капі­та­лі­сті­чє­скій запад» і ере­фія, а ми такі бубо­чки, зару­чни­ки цьо­го становища! 

При тому займа­ю­чись бізне­сом, під­при­єм­ни­цтвом, маю­чи пев­ний ста­тус у суспіль­стві, про­сто роз­ка­зу­ють «як» і нічо­го не роблять «щоб». А тре­ба дія­ти. Це скла­дні­ше, ніж кину­ти гів­на на вен­ти­ля­тор: «розі­кра­ли гро­ші, гинуть наші хло­пчи­ки». Гинуть тут не тіль­ки хло­пчи­ки, а і ком­бри­ги. Бо війна.

Зна­йди тему, заглиб­ся і копай її. Дій. Нам зараз потрі­бні локо­мо­ти­ви, а не вагончики

Якщо хочеш бути діє­вим, зна­йди тему, заглиб­ся і копай її, дій – суди, заяви з факта­ми, кло­по­та­н­ня­ми, запи­та­ми, пошу­ком, при­ва­тні роз­слі­ду­ва­н­ня. Ми повер­не­мось і допо­мо­же­мо. Але як тіль­ки ви їм про таке ска­же­те, вони вві­мкнуть задню. Тоді паліть мости і шліть їх на хер зі сво­го жит­тя. Нам зараз потрі­бні локо­мо­ти­ви, а не вагон­чи­ки: «а що я? а хто я? а как я?» Резо­нанс має бути з факта­ми, метою і кін­це­вим результатом.

Ми хоче­мо поба­чи­ти по повер­нен­ні додо­му націю. Вона наро­джу­є­ться саме зав­дя­ки нашим з вами зуси­л­лям у важ­кій пра­ці і боротьбі. 

Випий­те за мене хтось без­ал­ко­голь­ний мохі­то на літньо­му май­дан­чи­ку в кафе і вди­хніть на пов­ні гру­ди. Від­чу­ва­є­те? Це сво­бо­да, за неї вар­то боротись. 

ВЕРЕ­СЕНЬ 2022 РОКУ, БАХМУТ

Ми постій­но руха­є­мо­ся, змі­ню­є­мо пози­цію, шука­є­мо нові, дві­жу­є­мо. Ми зви­кли вже май­же до всьо­го. Немає болю, немає стра­ху, немає сил фіксу­ва­ти щось зай­ве. Тіль­ки робо­та, яка поля­гає в тому, щоб зни­щи­ти воро­га і вбе­рег­ти своє життя. 

Нам тут немає часу займа­тись цивіль­ни­ми. Нещо­дав­но я про­чи­тав ста­т­тю, як «хло­пчик в Бахму­ті був ева­ку­йо­ва­ний полі­цей­ськи­ми, які ризи­ку­ва­ли сво­їм жит­тям, ряту­ю­чи його після того, як 152-мм сна­ряд вбив його батьків». «Ризи­ку­ва­ли» – мені це сло­во різо­ну­ло вну­трі­шньо. До полі­цей­ських без пре­тен­зій. Тут при­хо­ди ²⁴⁄₇, місто дав­но вже при­ма­ра, май­же нічо­го не пра­цює. Деякі будин­ки готу­ють по чер­зі на вогни­щі чи бур­жуй­ці у під­ва­лі, щоб не вби­ло, а сидять у квар­ти­рах. Де логіка?

Єди­не до чого не може­мо зви­кну­ти – це діти.

Я: авто­мат, 8‑магазинів АК, кев­ла­ро­вий шолом, бро­не­жи­лет, роз­груз­ка, гра­на­ти, такмед, муль­ти­тул, ніж, ліхтар, хав­ка, тур­ні­ке­ти, рація, дода­тко­ві боко­ві паке­ти бро­ні. Так тре­ба – я вій­сько­вий, я на вій­ні і не один, нас міні­мум двоє або група. 

Троє дітей на вело­си­пе­дах ката­ю­ться біля пром­ки, яку нещо­дав­но звіль­ни­ли. На іншо­му краю вули­ці 120-мм влу­ча­н­ням в город вби­ло чоловіка

Поруч троє дітей про­сто в штан­цях і кур­тках на вело­си­пе­дах ката­ю­ться. На краю Бахму­та, біля тої пром­ки, яку нещо­дав­но звіль­ни­ли. На іншо­му краю вули­ці, поки ми дійшли до точки нашо­го слі­ду­ва­н­ня, 120-мм влу­ча­н­ням в город вби­ло чоло­ві­ка, а його донь­ку забра­ли вій­сько­ві медики.

«Місто-при­вид, гума­ні­тар­на ката­стро­фа» – це про­сто пафо­сні сло­ва для чер­го­во­го депутата-довбо***а, який при­їде фотка­ти­ся на в’їзді з табли­чкою «Бахмут», коли ми про­су­не­мо­ся далі. Але чи можна ще буде тоді вря­ту­ва­ти цих дітей? 

Я вій­сько­вий. Не Чер­во­ний хрест, не рятів­ник року, не супер­мен, не гума­ні­тар­на місія, не ЮНІ­СЕФ. Їх батьки дов­бо­дя­тли, а ці діти зару­чни­ки. Вони ні в чому не вин­ні, не кидай­те їх напри­зво­ля­ще. Це від­бу­ва­є­ться не тіль­ки в Бахму­ті, а по всій лінії зіткне­н­ня. Поки ти не тут, не розу­мі­єш мас­штаб ката­стро­фи. Без них у нас немає май­бу­тньо­го. Ми наче їх зрадили. 

На фото – шко­ла, а в цен­трі всто­я­ла сті­на з напи­сом «Добро…». Робіть добро. Кри­чіть, звер­ніть ува­гу на цю про­бле­му, а нам, виба­чте, вою­ва­ти треба.

13 ЛИСТО­ПА­ДА

Вій­сько­ва кам­па­нія 2022 року завер­шу­є­ться повер­не­н­ням Хер­со­ну. Місто, гро­ма­дя­ни, які чини­ли опір, герої, зустрі­ли сво­їх визво­ли­те­лів та без сві­тла і води нама­га­ю­ться їх наго­ду­ва­ти і при­го­сти­ти. Неймо­вір­ні почу­т­тя єдно­сті наро­ду та війська.

Об Піски ворог зла­мав свої пла­ни і спо­ді­ва­н­ня на хоч який успіх у війні

Піски були фор­по­стом, об який ворог зла­мав всі свої пла­ни і мар­ні спо­ді­ва­н­ня на хоч який успіх у цій вій­ні. Точка непо­вер­не­н­ня і вклад у поча­ток кон­тр­на­сту­пу нашо­го вій­ська цьо­го літа. 

Бахмут дав змо­гу стри­ма­ти воро­га і нане­сти йому ще більш нищів­но­го уда­ру. Моги­ла тисяч чмо­би­ків, кади­рів­ців і вагне­рів­ців. Без­глу­зда різа­ни­на. М’ясорубка, факти якої зго­дом від­кри­ю­ться для моско­вії, і навіть загаль­на біо­ма­са насе­ле­н­ня буде у шоці.

Іде зима. Вона буде без­жаль­ною для нашо­го воро­га. Дасть змо­гу нам пере­гру­пу­ва­ти­ся, зібра­ти­ся перед рішу­чи­ми дія­ми насту­пної весня­ної кам­па­нії 2023-го. Ще біль­ше демо­ра­лі­зу­ва­ти і кін­це­во при­ду­ши­ти будь-які спро­би воро­га зали­ши­ти собі хоч най­мен­ший шмат укра­їн­ської землі. 

Під­три­муй­те сво­їх, один одно­го. Зима буде, і тіль­ки від нас зале­жить якою саме.

10 ГРУ­ДНЯ 2022 РОКУ

Бахмут за годи­ну до сві­тан­ку. Цей сигнал озна­чає «зав­мер­ти» – при­пи­ни­ти будь-які рухи. Не йти, не роз­мов­ля­ти, навіть не кру­ти­ти голо­вою у пошу­ках укри­т­тя. Це озна­чає, що небез­пе­ка про­сто поруч.

У Бахму­ті – на пози­ці­ях піхо­ти, в полях і посад­ках та на око­ли­цях міста, в неве­ли­ких селах нав­ко­ло – небез­пе­ка поруч. На від­ста­ні 30, 15, 10 метрів, витя­гну­тої руки, ідуть жор­сто­кі бли­жні бої, штур­ми пози­цій нашої піхо­ти не закін­чу­ю­ться ні вдень, ні вночі.

Коли ти цілий день на пози­ції на стрьо­мі або від­би­ва­єш ата­ки, нер­ви натя­гну­ті, як стру­на, ²⁴⁄₇. Постій­на арти­ле­рій­ська бата­лія. Куле­мет не замов­кає про­тя­гом дня, тіль­ки на змі­ну лєн­ти. АГС, гра­на­ти, вибу­хи. Кри­ки в рацію, кри­ки в око­пі. Дощ, холо­дний вітер, мокрі речі дода­ють декіль­ка кг, шта­ни спов­за­ють, кіло­гра­ми гли­ни на бер­цях. Ніч. Ти не заси­на­єш, а тебе виру­бає несві­до­мо, про­сто хоп – і темрява.

Ворог обрав такти­ку, яка дає малий резуль­тат, хоча і вели­ки­ми втра­та­ми. Про­дов­жу­ють повз­ти вно­чі. 10 – 15 бойо­ви­ків, роз­би­ті на малі гру­пи, під­хо­дять на міні­маль­ні від­ста­ні, з під­трим­кою АГС для ще біль­шо­го ско­ро­че­н­ня дистан­ції. Вони беруть кла­птик зем­лі. Закрі­плю­ю­ться вно­чі. Їх зно­ву виби­ва­ють вдень, вони зно­ву пов­зуть вночі.

У м’яса дово­лі про­ста моти­ва­ція: або вони зай­дуть на наші пози­ції і зму­сять нас віді­йти на вигі­дні­ші, або їх вб’ють свої ж. «Ні шагу назад!» – цей наказ ціл­ком зараз в дії у ПВК «Вагне­ра». Вони самі нази­ва­ють свої ж штур­мо­ві під­роз­ді­ли «адна­ра­зо­виє».

Але ворог забез­пе­чує свій осо­бо­вий склад тепло­ві­зо­ра­ми, при­бо­ра­ми нічно­го баче­н­ня, снай­пе­рів – нічни­ми при­ці­ла­ми, аеро­ро­звід­кою з тепло­ві­зо­ра­ми. Їх волон­тер­ські орга­ні­за­ції пра­цю­ють на пов­них обер­тах. Вони від­чу­ва­ють запах вла­сної кро­ві, як звір загна­ний у кут.

Коро­ткий день з 7:08 до 15:32. Жиж­ка, туман, дощ, холод. Це грає про­ти тебе, коли ти в обо­ро­ні. Але в насту­пі всі ці факто­ри можуть зігра­ти тобі на руку.

За кожним сухим зве­де­н­ням на ранок, що «ворог ата­ку­вав наші пози­ції, але не мав успі­ху» я бачу ціну цим сло­вам, напи­са­ним кров’ю моїх побра­ти­мів і посестер

На всій лінії фрон­ту, на най­га­ря­чі­ших напрям­ках, тре­ба забез­пе­чи­ти наших хло­пців всі­ма необ­хі­дни­ми засо­ба­ми нічно­го спо­сте­ре­же­н­ня, роз­від­ки та нічної опти­ки для вияв­ле­н­ня і лікві­да­ції ворога. 

За кожним новим сухим зве­де­н­ням на ранок, що «ворог ата­ку­вав наші пози­ції, але не мав успі­ху» я бачу ціну цим сло­вам, напи­са­ним кров’ю моїх побра­ти­мів і посестер. 

31 ГРУ­ДНЯ 2022 РОКУ

Ми руха­лись Бахму­том, заїха­ли на пози­цію поди­ви­ти­ся, чи вона ціла. Все добре, зупи­ни­ли­ся поміж домів: «Мітя, поси­гналь їм». 

Місце­ві ста­рі з раді­стю під­бі­гли до авто. Думаю, єди­ною темою обго­во­ре­н­ня на сьо­го­дні в них було свя­тку­ва­н­ня Ново­го року серед руїн у під­ва­лі. Поки вони чапа­ли з іншо­го кін­ця вули­ці до нашої маши­ни, ми огля­ну­ли місце­вість і око­ли­ці: все ціле, на днях можна вихо­ди­ти і працювати. 

Ста­рі зра­ді­ли, як діти. Стар­ші люди ста­ють з віком сен­ти­мен­таль­ни­ми. Ви може­те це помі­ти­ти по сво­їм батькам. Так і тут. Цим двом ста­ри­кам цілий зам мера дові­ри­ла нала­го­джу­ва­ти і роз­да­ва­ти гума­ні­тар­ну допо­мо­гу серед мешкан­ців, і вони з усі­єю від­по­від­аль­ні­стю взя­ли­ся за спра­ву. Гро­ма­да май­же в 50 людей, є діти. 

Ми не гума­ні­тар­ка, ми вій­сько­ві. Про­сто я знав, що зустрі­не­мо тут людей. А вони не зна­ли. Ми як ново­рі­чний сюр­приз, при­ве­зли солод­ке і шкар­пе­тки, тро­хи дали тер­мух. Вони про­ве­ли нас сло­ва­ми «Ї…ште етіх п….ов! І бере­ги­те себя».

Тиша на вій­ні – зав­жди мото­ро­шна. Від неї не зна­єш чого очікувати

Їде­мо далі. В Бахму­ті тихо, від­но­сно тихо – при­хо­дів по місту мало і вони десь дале­ко на пагор­бах, на око­ли­цях. Від тої тиші поні­ве­че­не і спу­сто­ше­не місто набу­ває ще мер­зен­ні­шо­го вигля­ду. Вій­на, пострі­ли, пала­ю­чі ске­ле­ти будин­ків зі зне­се­ни­ми від вибу­хів даха­ми – це смерть, але і вона дає дина­мі­ку, в якій тобі вже якось спо­кій­ні­ше. А тиша на вій­ні – зав­жди мото­ро­шна. Від неї не зна­єш чого очікувати. 

Хло­пці з точки ева­ку­а­ції пітвер­ди­ли: дру­гий день тихо. Вчо­ра був обмін поло­не­ни­ми, ми мен­ше стрі­ля­ли, вони мен­ше огри­за­ли­ся, штур­мо­вих дій не було. 

Ми на шта­бі одні­єї з бри­гад на най­га­ря­чі­шо­му з напрям­ків обо­ро­ни Бахму­та. Екра­ни, транс­ля­ції бою в реаль­но­му часі. Ілю­зія від­но­сної тиші роз­ві­ю­є­ться, як цигар­ко­вий дим. Всі напру­же­ні, іде коор­ди­на­ція дій. Ком­бат, його зам, всі в полі під Бахму­том. Ком­бриг пере­дає: пере­ве­сти вогонь арти­ле­рії на інший напря­мок. Ти бачиш тіль­ки екран, де зні­ма­ють «кіно» про вій­ну. Герої, за яких вбо­лі­ва­єш, на жаль, гинуть у реаль­но­сті. А ворог – про­сто точка на екра­ні, яку вар­то знищити. 

Я заби­раю необ­хі­дні дані і вши­ва­ю­ся. На мене ніхто не звер­тає ува­ги, іде бій, а мене на поверх­ні чекає маши­на і туди теж може прилетіти. 

Дви­гун Хам­ві не глу­шать, щоб в ева­ку­а­цій­ній капсу­лі з холо­дної бро­ні було тепло. Пора­не­них туди заван­та­жу­ють май­же голи­ми. Важ­ких пове­зуть до Дніпра

На точці ева­ку­а­ції дали меди­ка­мен­тів, їм не потрі­бних. «Ака­де­мік» про­сив пере­да­ти їх далі по Бахму­ту в ста­бі­лі­за­цій­ний центр. А він пере­пов­не­ний ліка­ми, виван­та­жу­ва­ти нема де – все є. То пове­зли далі під Бахмут у ще один стаб­центр. У дво­рі сто­ять маши­ни ева­ку­а­ції. На Хам­ві пове­зуть п’ятьох далі на Крама­торськ, потім важ­ких – до Дні­пра. Дви­гун не глу­шать, щоб в ева­ку­а­цій­ній капсу­лі з холо­дної бро­ні було тепло, адже пора­не­них туди заван­та­жу­ють май­же голими. 

Я забіг швид­ко все­ре­ди­ну, бо не хотів, щоб наша маши­на дов­го сто­я­ла на пар­ков­ці ева­ку­а­ції. Мене зупи­ни­ло смер­дю­че гни­ле пові­тря. Воно було ледь чутне, але цьо­го доста­тньо, щоб сві­до­мість під­ня­ла всі спо­га­ди за мину­лий рік. Ви були в мор­зі влі­тку? Ви були в мор­зі влі­тку під час вій­ни? А в полі? В яко­му штиль без вітру, чор­ні люд­ські тру­пи та дохла скотина… 

Бачу офі­це­ра, ліка­ря, допо­вів за ліки, про­сять чека­ти. Кори­до­ром на мене несу­ться ноші на коле­сах. Пер­ший важ­кий пішов у Хам­ві, загор­ну­тий у золо­ту тер­мо­ков­дру, наче ново­рі­чний пода­ру­нок. І так, наче ново­рі­чний пода­ру­нок, не іна­кше – ледь дихає, в кро­ві і з труб­ка­ми, але з від­кри­ти­ми очи­ма, не в мішку. Це вже чудо. Він дихає. 

Я вихо­жу на вули­цю, щоб не зава­жа­ти. До мене під­хо­дить водій одно­го з ева­ків, він навіть не віта­є­ться, не пред­став­ля­є­ться. А про­сто почи­нає: «А цьо­го зараз на Крам пове­зуть, може, далі на Дні­про. Дій­сно важ­кий, а в мене вчо­ра…» Я мов­чу. Зна­є­те, це так буден­но для цьо­го водія. Він без вихі­дних по напрям­ку Бахмут і весь його екі­паж також, а ліка­рі захри­плі ката­ють на коле­сах ліж­ка туди-сюди навіть без слів. Кому він ще виго­во­ри­ться, кому? Йому то тре­ба, про­сто щоб не й**нутися міз­ка­ми кінцево. 

Я стою мов­чу. Йому доста­тньо, що я про­сто пері­о­ди­чно див­лю­ся в очі. Він закін­чив, виво­зять чер­го­во­го пора­не­но­го, про­сять допо­мо­ги, він побіг. Зго­дом, піді­йшов до мене, коли ми з ліка­рем вже виван­та­жу­ва­ли машину:

– О, шкар­пе­тки! А можна я візьму, а то хло­пців при­во­зять всіх у кро­ві, речі зрі­за­ють, потім хоч шкар­пе­тки теплі будуть…

Речі набу­ва­ють тут інших цін­но­стей. Одні ста­ють таки­ми дріб’язковими, а деякі дрі­бни­ці – дуже важливими.

Ми вийшли з Бахму­та. Сьо­го­дні не пра­цю­ва­ли, мали віль­ний час. 16:30 ми на базі, сьо­го­дні 31.12. Кінець зв’язку.

Дже­ре­ло: ПЖ

#герої, #бахмут, #замі­тки