Запах слабкості [Віталій Портников]

Під час висту­пу перед аме­ри­кан­ськи­ми кон­гре­сме­на­ми пре­зи­дент Укра­ї­ни про­ци­ту­вав Чер­чи­л­ля, який обі­цяв не зда­ти­ся Гітле­ру навіть тоді, коли його кра­ї­на боро­ла­ся про­ти нацист­ської Німеч­чи­ни пра­кти­чно на само­ті, після пораз­ки Фран­ції, за ней­тра­лі­те­ту Спо­лу­че­них Шта­тів і за готов­но­сті Радян­сько­го Сою­зу під­три­му­ва­ти сво­го ново­го сою­зни­ка у Бер­лі­ні. Навіть у ці важ­кі дні Чер­чилль наго­ло­сив у пар­ла­мен­ті, що цей опір – най­кра­щий час для Британії.

Але цей най­кра­щий час був обумов­ле­ний помил­кою попе­ре­дни­ка Чер­чи­л­ля. Зараз апо­ло­ге­ти Невіл­ла Чем­бер­ле­на – без­умов­но, тала­но­ви­то­го полі­ти­ка та чесної люди­ни – ствер­джу­ють, що Мюн­хен дав можли­вість Бри­та­нії кра­ще під­го­ту­ва­ти­ся до вій­ни. Я не сум­ні­ва­ю­ся, що на доказ цієї тези можна наве­сти числен­ні цифри та факти. Але цифри та факти не пере­да­ють най­го­лов­ні­шо­го – запа­ху слаб­ко­сті. Коли хижак від­чу­ває цей запах, він обо­в’яз­ко­во напа­дає. Саме після Мюн­хе­на Дру­га сві­то­ва вій­на ста­ла пра­кти­чно неми­ну­чою. І я досі впев­не­ний, що якби Вели­ка Бри­та­нія та Фран­ція не пого­ди­ли­ся з роз­чле­ну­ва­н­ням Чехо­сло­вач­чи­ни, вели­кої вій­ни можна було б уни­кну­ти. Хоча самій Чехо­сло­вач­чи­ні – якби її керів­ни­цтво та народ були гото­ві до захи­сту суве­ре­ні­те­ту – дове­ло­ся б дуже несо­лод­ко. Але тоді Чехо­сло­вач­чи­на ста­ла б не три­ге­ром, який запу­стив вій­ну, а інстру­мен­том для її запо­бі­га­н­ня та вимо­ту­ва­н­ня агресора.

Радян­ські та росій­ські керів­ни­ки від­чу­ва­ють запах слаб­ко­сті не гір­ше за Гітле­ра. Коли Барак Оба­ма замість рішу­чої про­ти­дії режи­му Баша­ра Аса­да та вста­нов­ле­н­ня без­по­льо­тної зони над Сирі­єю вва­жав за кра­ще домов­ля­ти­ся про уяв­ну ста­бі­лі­за­цію ситу­а­ції з Путі­ним, він запу­стив не лише факти­чне зни­ще­н­ня Сирії та меха­нізм най­біль­шої мігра­цій­ної кри­зи в Євро­пі, а й шлях до вій­ни Росії про­ти Укра­ї­ни. Він умо­жли­вив пер­ше путін­ське втор­гне­н­ня в Укра­ї­ну 2014 року. Коли Путін поба­чив, що Оба­ма, який осо­би­сто накре­слив для Аса­да «чер­во­ну лінію» у вигля­ді засто­су­ва­н­ня хімі­чної зброї, ні в що не втру­ча­є­ться після цьо­го засто­су­ва­н­ня, він твер­до вирі­шив, що аме­ри­кан­ський пре­зи­дент – сла­бак, який не зро­бить зов­сім нічо­го, якщо буде ухва­ле­но ріше­н­ня про оку­па­цію й ане­ксію укра­їн­ської тери­то­рії. І справ­ді, чи поми­лив­ся Путін? Наскіль­ки наля­ка­ли його теле­фон­ні дзвін­ки Оба­ми? Чи заяви про «куму­ля­тив­ний ефект сан­кцій»? Я зов­сім не виклю­чаю, що ми забу­де­мо про Оба­му швид­ше, ніж доче­ка­є­мось цьо­го куму­ля­тив­но­го ефекту.

За пре­зи­дент­ства Оба­ми було ухва­ле­но ще одне істо­ри­чне ріше­н­ня, яке визна­чи­ло дру­ге втор­гне­н­ня Путі­на в Укра­ї­ну у 2022 році, – ріше­н­ня про виве­де­н­ня військ з Афга­ні­ста­ну. Сам пре­зи­дент, до речі, був не в захва­ті. Нато­мість абсо­лю­тним при­хиль­ни­ком цьо­го ріше­н­ня був його віце­пре­зи­дент Джо­зеф Бай­ден – і це одне з неба­га­тьох питань, щодо яко­го пози­ції Бай­де­на пов­ні­стю збі­гли­ся з пози­ці­я­ми насту­пни­ка Оба­ми Дональ­да Трам­па. Три адмі­ні­стра­ції послі­дов­но вели Аме­ри­ку до одно­го з най­біль­ших про­ва­лів у її зов­ні­шній полі­ти­ці за остан­ні деся­ти­лі­т­тя. Постав­те себе на місце Путі­на, який почув цей запах слаб­ко­сті. Якщо Аме­ри­ка факти­чно капі­ту­лю­ва­ла перед яки­мось «Талі­ба­ном» і кину­ла уряд Афга­ні­ста­ну напри­зво­ля­ще, що тоді вона змо­же про­ти­ста­ви­ти Росії, якщо та вирі­шить «наве­сти лад» у сво­їй коли­шній про­він­ції? Та нічого!

Якби ви були Путі­ним, ви би теж вирі­ши­ли напа­да­ти у день аме­ри­кан­сько­го кра­ху в Кабу­лі. Запах слаб­ко­сті – це як феро­мо­ни. Він п’я­нить дикта­то­рів. Він позбав­ляє їх розу­му. Він зму­шує дія­ти. Запах слаб­ко­сті від­клю­чає міз­ки та вклю­чає інстин­кти хижа­ка. У день паді­н­ня Кабу­ла напад на Укра­ї­ну став факти­чно неми­ну­чим. І з погля­ду Путі­на ста­ло неми­ну­чим паді­н­ня Киє­ва – тим біль­ше, що укра­їн­ську вла­ду, яка постій­но гово­ри­ла про можли­вість пере­го­во­рів із ним, він уже дав­но не спри­ймав сер­йо­зно і від­вер­то зневажав.

Путін, зві­сно, про­ра­ху­вав­ся і з Укра­ї­ною, і з Захо­дом. Так і Гітлер про­ра­ху­вав­ся з Вели­кою Бри­та­ні­єю, а потім і з Радян­ським Сою­зом. Про­бле­ма зов­сім не в про­ра­хун­ку – дикта­тор, сп’я­ні­лий від запа­ху слаб­ко­сті, зав­жди при­ймає істо­ри­чно непра­виль­не ріше­н­ня, яке рано чи пізно затя­гує в прір­ву і його само­го, і дер­жа­ву, яка дові­ряє чер­го­во­му монстру.

Про­бле­ма у ціні, яку нам дово­ди­ться пла­ти­ти не за цей про­ра­ху­нок, а за сам запах. У вели­че­зній ціні втра­че­них жит­тів, спа­плю­же­них років, зруй­но­ва­них міст, поні­ве­че­них доль.

Про­бле­ма в тому, що коли ми при­хо­ди­мо до ріше­н­ня від­чай­ду­шно чини­ти опір після про­жи­тих у слаб­ко­сті та пошу­ку неі­сну­ю­чо­го ком­про­мі­су років, у нас уже немає вибо­ру. Ми може­мо або пере­мог­ти, або зни­кну­ти. Зни­кну­ти, а не капі­ту­лю­ва­ти – повто­рю це для недо­вір­ли­вих. Зникнути.

«Уся лють і міць воро­га будуть звер­не­ні про­ти нас… Якщо ми змо­же­мо про­ти­сто­я­ти йому, вся Євро­па буде звіль­не­ною і жит­тя руха­ти­ме­ться впе­ред, до зали­тих сон­цем висот. Але якщо ми зазна­є­мо нев­да­чі, весь світ, вклю­чно зі Спо­лу­че­ни­ми Шта­та­ми, вклю­чно з усім, про що ми зна­ли і до чого пра­гну­ли, пори­не у прірву…»

Це вже не я. Це Черчилль.

#порт­ни­ков